Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

вже  майже не  турбувала його,  то  душевну рану  кожного дня, кожної хвилини він усе більше роз’ятрював, розвереджував власним судом  — своєю совістю. Він  звинувачував себе  — і зовсім небезпідставно — в смерті багатьох тисяч своїх  співвітчизників, у загибелі всього війська, у тяжких муках   воїв,   що потрапили у половецьку неволю, у сльозах сіверських дітей, жон, батьків, матерів, а найбільше — у страшному розоренні,  спустошенні Руської землі, якого нині,  в  сю  хвилину завдавали їй Кза  та Кончак.

Прохання його  перед Кончаком про  те,  щоб  привезти з Русі  попа, пояснювалося, в першу чергу, тим, що  він  хотів облегшити душу щиросердою сповіддю. Він розумів, що для його умерлої душі  потрібен був  ключ, щоб   відімкнути її, розбудити від  болісного сну,  від  скам’янілості,  впустити в неї, замість мертвої сукровиці, живу   кров, тепло, сонце, людське прощення. А таким ключем, він  знав, могло бути тільки слово, бо мазі, відвари, настойки, припарки — те все для  тіла, а  слово — для  душі.   А  хто  його скаже? Рагуїл? Ждан? Чи, смішно сказати, Янь?

Так  минув тиждень і другий.

У неділю, напередодні того  дня, коли Володимир Глібович  рубався з  половцями, а  потім сходив кров’ю і кричав під  ранами, з порубіжного руського города Дінця прибули до  Ігоря на  Тор  його  посланці, які  привезли з  собою старенького, одинокого попа Сильвестра. Попик, як  його  відразу  прозвав Янь, був  маленький, худенький, облисілий, якийсь знікчемнілий — чи  то від старості, чи  від надмірної пристрасті до браги та пива, але,  як  на диво, мав  довгу  сиву бороду і пристойний густий бас.  Ця  остання якість примирила з  ним розчарованого його непоказною зовнішністю Ігоря.

Для  церковної відправи було  поставлене на  березі річки   ще   одне   шатро,  і  того   ж  вечора  у  присутності Ігоря попик  Сильвестр,  одягнутий у  блискучі ризи,  з  срібною кадильницею  в  одній  руці   та  золотим  хрестом  у  другій, відправив  заупокійну  молитву по   душах   загиблих  та  молебень за  живих.

Ігор  гаряче молився, цілував хрест, бив поклони, плакав, просячи від неба  прощення і сподіваючись на  просвітління та облегшення душі.

Та заспокоєння не  приходило. Вночі він  знову кидався, скрикував, кликав до себе  княгиню Євфросинію, сина Володимира,  брата  Всеволода,  плакав,  скреготав  зубами  у якійсь несамовитій безсилості й люті  і тільки під  ранок, як і  раніш, знесилений і розбитий, поринув у важкий непробудний сон.

Наступного дня, після обіду,  Рагуїл  заявив, що непогано було  б розвіятися соколиним полюванням на  лебедів...

— Кажуть, біля  озера та в лузі Дінця неважко знайти їхні гніздовища.

Ігор  не  перечив — рука  вже  зовсім загоїлася, і Ждан та Янь   швидко переговорили зі  сторожею. Молоді джигіти зраділи: їм  теж  хотілося потішитися і бистрою їздою, і соколиним полюванням.

Виїхали у супроводі п’ятнадцяти сторожів, які,  пам’ятаючи  наказ Кончака пильно слідкувати за  бранцями, але  не набридати їм,  трималися віддалеки від князя та його  супутників. Ждан, що став  тепер не тільки конюшим, а й сокольничим, віз  на  лівій  руці  двох  соколів, на  голови яких  були натягнуті шкіряні ковпаки-карналі, що затуляли птахам очі, а Янь  припас у саквах на полудень кілька шматків в’яленого м’яса та в бурдюку холодної джерельної води, бо Ігор, поки його  братія та вої  перебували у полоні, навідріз відмовився вживати кумис, бузу,  а тим  паче  ромейське вино.

Ігор  та Рагуїл  їхали  попереду.

— Княже, — упівголоса сказав тисяцький, — мій джиґун, як  ти  знаєш, упадає за Настею. Молодиця гарна, нічого не скажеш, та чує моє  серце, що  поплатиться він  головою! Їй-богу,  поплатиться! Хай  тільки-но повернеться хан  Туглій та дізнається про  їхні  шури-мури...

— Я вже  казав йому  про  це,  Рагуїле, але твій  остолоп не тільки батька не  слухається, а й князя. Не  бити ж його!  Та й  не  маленький уже  — сам   знає, на  що  йде!  — відповів Ігор.

Рагуїл  важко зітхнув і, оглянувшись, ще  більше понизив голос:

— Та  я зараз хочу  не  про  те,  княже... Яню  хоч  кілок на голові теши, а  він  як  був  баламутом, зальотником,  так  і залишається ним, хоч  би  там  що!  Я  махнув би  на  все  це рукою, так серце ж болить: не зносити йому  голови!.. Однак він,  як ти сам знаєш, гострий на розум, дотепний і сміливий хлопець. І метикований достобіса! Ти ж бачиш, як він швидко  знайшов спільну мову  з нашими сторожами, — став  для них  як  свій, зразу  втерся у довіру, більше часу  проводить з ними, ніж  з нами, вони його  не  зупиняють, коли він  іде  в кочовище, навіть уночі  віється хтозна-де... А сю  ніч  повернувся і шепче мені: «Батьку, є  змога для  князя Ігоря і для всіх  нас  утекти!»  — «Хлопче, чи  часом не  п’яний? За  нами слідкують у двадцять пар  очей, коней дають  нам  тільки для полювання та  прогулянок і відразу відбирають...  Яка  змога?»  — відповів я.  Він  присунувся ще  ближче і  шепче на вухо:  «Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тільки наполовину половцем, бо  його  мати Рута  — русинка, — так  от сей  Овлур, або  по-нашому Лавро чи Лаврін, може  дістати і коней, і зброю, і провести нас  аж додому! Він  згоден їхати  з  нами на  Русь...» Що ти  на  це скажеш, княже?

Ігор  задумався.

— А це  не  пастка?

Рагуїл  здвигнув плечима.

— Не  схоже. Для  чого  це  Насті? Янь  клянеться, що  вірить  їй. Та й сестра вона  Жданова — хоче допомогти братові і всім  нам. Сіверянка! І ніде  правди діти  — розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братією в поході, саме  час тікати!  А не тоді,  як тисячі джигітів повернуться додому  і затоплять увесь степ...

Ігор  похитав головою.

— Вона,  мабуть,  правильно  міркує...  Та   тікати  я   не згоден!

— Чому, княже? — аж  вигукнув тисяцький.  — Ти  вже видужав! Раніше, звичайно, і мови не  було  б — куди  з пораненою рукою?!  А тепер  саме  час! Чому  ж не тікати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе  такого скаженого, непомірно великого викупу. Це  раз... Потім, прибувши додому, розстараєшся  срібла та  золота, щоб   викупити всіх  нас  — князів і  бояр. Це  два... А  хто  ж  подумає про   дружину та чорних людей, що  знемагають у неволі? Тобі  це  найкраще зробити! Попросиш  князів,  у  кого є  багато половецьких бранців, щоб  викупили, обміняли. Це  три... Та найважливіше  те,  що  ти  зможеш знайти сили, військо, —  князі не відмовлять тобі в цьому, — щоб  захистити нашу Сіверщину, що залишилася зовсім беззахисною від степовиків...