Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Це була неділя. Тиха, з чаєм і дощем за вікном. Мама складала речі в шафі, донька щось малювала фломастерами, а я сидів за столом — із чистим аркушем і ручкою в руці.

Я не писав листів раніше. Не таких. Не щирих, не з глибини. Але того дня щось у мені просилося назовні. Вилилося словами.

«Привіт.
Я не знаю, чи ти це колись прочитаєш. Але я хочу поділитись. Бо в мені є вдячність. І біль. І пам’ять.

Ти навчив мене бачити. Світ — у кольорах. Людей — у півтонах. Себе — не в дзеркалі, а в справах і тиші.
Ти був поруч у моменти, коли мовчання звучало гучніше за слова.

Я багато втратив. Але ще більше — знайшов. І знаєш що? Я росту. Повільно. Але справді. І частинка тебе — в кожному моєму рішенні, в кожному малюнку, у кожному «дякую», сказаному доньці перед сном.

Якщо ти десь є — просто знай: твоя присутність колись змінила моє життя. І досі змінює.

Дякую.»

Я склав аркуш і поклав у коробку зі спогадами. Мама підійшла, не спитала, що це. Просто обійняла.

І в тому обіймі я зрозумів: іноді листи не для того, щоб їх надсилати. А для того, щоб знову відчути себе живим.

---