Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

дев'ятнадцять років, вони занурюються в глибини озера, на дні якого є загиблий хлопчик. Якоїсь миті я випадково розкриваю старий поріз на руці, і на дереві з'являється червоне. Відірвавши рукав сорочки, я замотую рану та повертаюся до своєї праці. Коли над обрієм сходять перші промені нового світанку, я відходжу від стіни, вуглина випадає з моєї руки й розбивається об голу підлогу. Знесилений, я сідаю перед малюнком; руки тремтять.

«Замало інформації — сліпий, забагато — засліплений».

Примружившись, я розглядаю цей візерунок. Є на цьому дереві два вузли, два вири навколо двох дір у цій історії. Два питання, що зроблять усе зрозумілим: «Що знала Міллісент Дербі?» та «Де Гелена Гардкасл?»

Двері котеджу відчиняються, впускаючи запах роси.

Я надто втомлений, щоб озирнутися. Я наче розтоплена свічка, безформна та згоріла, що чекає, щоб її зішкрябали з підлоги. Усе, чого я хочу — спати, заплющити очі та звільнитися від думок, але це мій останній носій. Якщо я зазнаю невдачі, усе розпочнеться наново.

— Ви тут? — здивовано питає Чумний Лікар. — Вас тут ніколи не буває. На цей час ви зазвичай уже марите. Як ви… Що це?

Змахнувши плащем, він проноситься повз мене. У світлі нового дня цей костюм просто сміховинний: кошмарний птах виявився театральним бродягою. Не дивно, що більшість його відвідувань були ввечері.

Він зупиняється в кількох сантиметрах від стіни й водить вдягненою в рукавичку рукою по вигинах дерева, розмазуючи імена.

— Дивовижно, — шепоче він, оглядаючи все згори донизу.

— Що сталося зі Срібною Сльозою? — питаю я. — Я бачив, як у неї стрелили на кладовищі.

— Я замкнув її в циклі, — сумно каже він. — То був єдиний спосіб врятувати її життя. Через кілька годин вона прокинеться й вважатиме, що щойно прибула, а тому повторюватиме все, що робила вчора. Рано чи пізно наше керівництво помітить її відсутність і прибуде визволяти її. Боюсь, на мене попереду чекають складні питання.

Поки він стоїть, усамітнившись з моїм намальованим деревом, я відчиняю передні двері. На моє обличчя падають сонячні промені, по шиї та голих руках розтікається тепло. Мружачись проти сяйва, я вдихаю золоте світло. Раніше я ніколи не прокидався так рано, ніколи не бачив, як над цим місцем сходить сонце.

Це просто диво.

— Чи каже цей малюнок те, що він, на мою думку, каже? — питає Чумний Лікар напруженим від хвилювання голосом.

— А що він, на вашу думку, каже?

— Що Майкл Гардкасл намагався вбити власну сестру.

— У такому разі так, він каже саме це.

Співають птахи, в маленькому садку біля котеджу плигають троє кроликів, їхня шерсть руда від сонячного світла. Якби я знав, що рай знаходиться по інший бік сходу сонця, я б жодну ніч не витратив на сон.

— Ви розв'язали його, пане Бішоп, ви перший, хто розв'язав його! — каже він гучним від хвилювання голосом. — Ви вільні! Після всього цього часу ви нарешті вільні! — він дістає з-під складок свого плаща флягу й тиче її мені в руку.

Я не впізнаю рідину в ній, але від неї мої кістки проймає вогнем, я різко прокидаюся.

— Срібна Сльоза мала рацію, — кажу я, досі дивлячись на кроликів. — Без Анни я не піду.

— Це не вам вирішувати, — каже він, відходячи, щоб побачити дерево краще.

— Що ви зробите, потягнете мене силоміць до озера? — питаю я.

— Мені це не потрібно, — каже він. — Озеро — просто місце зустрічі. Важливою є лише відповідь. Ви розв'язали вбивство Івлін і переконали мене у своїй правоті. Тепер, коли я прийняв вашу відповідь, Блекгіт не може вас більше тримати. Наступного разу, коли ви заснете, вас буде звільнено!

Я хочу розізлитися, але мені це не вдається. Сон тягне мене своїми м'якими руками, і щоразу я заплющую очі, розплющити їх стає набагато важче. Повернувшись до відчинених дверей, я сповзаю спиною по одвірку, доки не сідаю на підлогу: одна половина тіла в тіні, друга — на сонці. Я не можу змусити себе залишити тепло та пташиний спів, ці радості світу, яких я так довго зрікався.

Я роблю ще один ковток з фляги, щоб прокинутися.

Мені досі треба багато зробити.

«Багато, але ти нічого не робиш».

— Це було нечесне змагання, — кажу я. — Я мав вісім носіїв, у той час як Анна та Деніел мали лише по одному. Я міг згадати тиждень, а вони — ні.

Він трохи мовчить, думаючи.

— Ви мали все це тому, що прибули до Блекгіту з власної волі, — каже він тихо, ніби боїться, що хтось може підслухати. — У їхньому випадку все інакше, і це все, що я можу сказати з цього приводу.

— Якщо я вирішив прибути сюди один раз, то можу зробити це вдруге, — кажу я. — Я не залишу Анну.

Він починає ходити взад-вперед, дивлячись то на мене, то на картину.

— Ви боїтеся, — здивовано кажу я.

— Так, боюсь, — різко каже він. — Моє керівництво, вони не… Їм не слід кидати виклик. Я обіцяю вам, що після вашого уходу надам Анні будь-яку допомогу, яку маю можливість надати.

— Один день, один носій. Їй ніколи не втекти з Блекгіту, ви знаєте, що вона не зможе, — кажу я. — Я не зміг би це зробити без інтелекту Ревенкорта або без хитрості Денса. І лише завдяки Рештонові я почав дивитися на факти як на докази. Дідько, навіть Дербі та Белл зіграли свою роль! Анні знадобляться всі їхні вміння, так само, як вони знадобилися мені.

— Ваші носії залишатимуться в Блекгіті.

— Але я ними вже не керуватиму! — наполягаю я. — Вони не стануть допомагати служниці. Я кину її тут напризволяще.

— Забудьте про неї! Це і так триває вже надто довго, — каже він і розвертається до мене, розітнувши долонею повітря.

— Що триває вже надто довго?

Він дивиться на свою вдягнену в рукавичку руку, стривожений тим, що втратив самовладання.

— Лише ви здатні так розлютити мене, — каже він, уже тихіше. — Завжди одне й те саме. Цикл за циклом, носій за носієм. Я бачив, як ви зраджували друзів, укладали союзи та помирали з принципу. Я бачив так багато версій Ейдена Бішопа, ви б навряд чи впізнали в них себе, але єдине, що ніколи не змінюється — ваша впертість. Ви обираєте собі шлях і йдете ним до самого кінця, хоч у скільки