Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

​Ліс зустрічав свій світанок, окутаний сутінками. Це той момент, коли проміжний світ нічим не відрізнявся від сутінок в звичайному світі. Мілана сиділа в кущах, спостерігаючи за Аринкою, що сиділа біля паркану, з іншої сторони від Кості. Разом з дівчинкою з зеленими очима, хоча зараз вони були у неї звичайними, сидів Василь. Хлопець як завжди був пригнічений, сидів згорблений та колупав палкою землю біля себе. Він час від часу нишком спостерігав за Аринкою, наче боявся її, хоча сам був старшим за неї.

​Мілана розуміла хлопця, але не була впевнена, що він знав за істоту. Взагалі, доволі дивне відчуття, коли ти намагаєшся протистояти демонам, яким може бути сотні, а то й тисячі років. На початку, від таких думок, Мілана відчувала холодок по спині, та зараз їй було байдуже. Взагалі, чим більше часу проходило, чим більше вона дізнавалась про свої здібності – тим менше відчувала страх перед істотами. Як сказав творець Бегемот – вони звичайні істоти проміжного світу. «Уявляю, що мурахи думають про людей, коли ті ходять поряд з ними. Велетні!» - всміхнулась Мілана та позіхнула.

​Дівчина не планувала так довго сидіти в схованці, але проникнути до табору було не можливо, не пройди біля охоронців. Навколо відкрита місцевість, як не старайся – будеш поміченим. Василя дівчина не боялась, в світі сутінок вона невидима для нього. Інша справа – Аринка, яка мала змогу бачити два світи одночасно. Мілана спочатку засмутилась, але потім заспокоїла себе, вона вірила, що все буде добре.

​Несподівано тріснула гілка за спинами охоронців, зі сторони табору. Мілана піднялась до стовбура дерева, що був поряд та підсунулась ближче. З кущів вийшов Костя та помахав руками дітям біля паркану.

- Аринка, - крикнув Костя грайливо, - нас як самих молодших відправляють за ранковими травами, - він підняв плечі, подивившись на Василя, - вибач, маю забрати твою подругу.

- Не питання, - пробурчав Василь, - але ж ти сам наче на вахті був? Ти залишив паркан?

- Ага, - засміявся Костя, - ти вважаєш, що я хочу отримати на горіхи від Руслана та Мар’яни? Ні, ні, дякую, - він помахав руками перед собою, - до мене якраз і прийшла Мар’яна, дала поручення.

Аринка піднялась, потягнулась та закрила рота рукою, позіхаючи. Мілана фиркнула, дивлячись, як дівчинка прикидається втомленою. Дві істоти вийшли за паркан та рушили в сторону кущів ліщини, саме туди йшов шлях до велетня дубу. «Цікаво, олень та рись відпочивають? Вони взагалі сплять?» - сама собі задала питання дівчина. Сама заховалась за стовбуром та почала чекати, коли істоти зникнуть на горизонті.

Пройшло не менше п’яти хвилин, Мілана визирнула на галявину, глянула на паркан. Василь вже не сидів, він стояв біля вахти, підпер голову руками. Ніяких емоцій, дивний хлопець. Але, згадавши історію Василя, Мілана зрозуміла, що він точно не бажає повертатись додому. Саме це цікавило її більше за все. Дівчина глянула на пагорб огледіла все по сторонам та тихо сіла на землю. Закрила очі, заспокоїлась та запросила темряву до себе в голову.

​Ранковий спів птахів зник, зник вітер та перше ранкове тепло. Сутінки ще не пішли з лісу, тому, відкривши очі, Мілана дійсно не побачила різниці між світами. Вона зітхнула та виглянула за стовбур. Треба перевірити, чи був Василь, а то з цими світами можна наплутати. Хлопець не мав бачити Мілану, як не мали бачити й інші діти. «В мене неймовірна нагода оглянути весь табір, поки ці двоє друзів кудись пішли» - вирішила дівчина та піднялась на ноги.

Одразу, вона згадала за Івана та Лізу. Можливо, істоти рушили саме до галявини з дитячим майданчиком. «Сподіваюсь, мої друзі зможуть вистояти» - Мілана стисла кулаки та насупилась. Треба йти. Чим швидше, тим краще. Вона ще раз глянула на паркан, переконатись, що Василя там немає. Немає хлопця, немає жодного сліду примусу. Мілана підтвердила свою теорію – хлопець добровільно лишив свій світ і не бажає в нього повертатись. «Сумно, дуже сумно» - зітхнула дівчина та пішла до табору.

Обійшовши паркан, вона зазирнула під кущ, до табору. Серце одразу пішло ходуном, її рішення прийти було вірним. На відкритій галявині, як завжди, стояло два дерева, сарайчик та повалений стовбур сосни. Він впав ще тоді, коли діти вирішили йти до велетня дубу. Мілана ще тоді вирішила, що це якесь попередження. «Скільки ж часу пройшло?» - подумала дівчина та хмикнула.

Найголовніше те, що на галявині вона бачила силуети дівчини та двох хлопців. Вона була права, що не всі діти хотіли залишитись в таборі. Вона побачила Діму, що сидів біля багаття. Його силует був не чітким, але він весь світився, як цей було, коли Мілана бачила його в останній раз. Нажаль, вона не розуміла, як можна врятувати хлопця в такому стані.

З дерева зіскочив Руслан, якого дівчина теж бачила в світі сутінок. Силует хлопця теж був не чіткий, тому лише на пам’ять приходив образ короткого чорного волосся та безліч шрамів на руках та обличчі. Та особливим та чітким місцем була нога, саме в ній Мілана побачила сторонній предмет. Придивившись, вона побачила кіготь. «Рись, як я бачу, не жаліє на дітей своїх частин тіла» - хмикнула Мілана, намагаючись розгледіти ногу Руслана.

Останній силует, який побачила Мілана, належав Софії, сестрі Мар’яни. Мілана насупилась, зрозумівши дивну ситуацію. Мар’яна, старша сестра, не хотіла повертатись та це було її власне бажання. «Ось чому Софія завжди була дуже серйозною» - зрозуміла Мілана, згадуючи дівчинку зі світлим волоссям, зазвичай, заплетеним в косу та оздобленим квіточками. «Щось новеньке» - подумала Мілана, побачивши, що у Софії світилась саме шия. Придивившись, дівчина побачила мотузку чи намисто, що охоплювало шию.