Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

— Рукавичок не було?

Вордл відповів не одразу — мабуть, переглядав нотатки.

— Ні, про рукавички нічого не казав.

— Ну, це багато що прояснює,— сказав Страйк.

Вордл не відповів. Страйк почекав, поки поліціянт покладе слухавку чи поділиться ще якоюсь інформацією.

— Коронерське слухання у четвер,— раптом мовив Вордл.— У справі Рошель Оніфаде.

— Ага,— відповів Страйк.

— Якось небагато цікавості в твоєму тоні.

— Бо мені нецікаво.

— Ти ж наче був певний, що це убивство.

— Так, але коронерське розслідування цього ніяк не доведе. Не знаєш, де буде похорон?

— Ні,— роздратувався Вордл.— А що таке?

— Хотів би піти туди.

— Нащо?

— Пам’ятаєш, у неї була тітка? — відповів Страйк.

Вордл поклав слухавку — судячи з усього, не без огиди.

Пізніше того самого ранку Страйкові подзвонив Бристоу і повідомив час і місце похорону Рошель.

— Елісон вдалося дізнатися, що і як,— по телефону повідомив він детективові.— Вона дуже метка.

— Авжеж,— погодився Страйк.

— Я збираюся піти. Ніби за Лулу. Я мав би допомогти Рошель.

— Гадаю, її життя в будь-якому разі йшло до подібного завершення, Джоне. Елісон піде з вами?

— Вона казала, що хоче піти,— відповів Бристоу, і чути було, що ця ідея йому не дуже подобається.

— Тоді побачимося там. Я б хотів побалакати з тіткою Рошель, якщо вона прийде.

Коли Страйк сказав Робін, що дівчина Бристоу довідалася місце й час похорону Рошель, та поникла. Вона сама на Страйкове прохання намагалася знайти цю інформацію — і вважала, що тут Елісон її обійшла.

— Я й не знав, що ти така азартна,— розвеселився Страйк.— Та не переймайся. Може, вона мала фору.

— Яку ще фору?

Страйк задумливо дивився на неї.

— Що? — спитала Робін, ніби захищаючись.

— Хочу, щоб ти пішла зі мною на похорон.

— О,— відповіла Робін.— Гаразд. Навіщо?

Вона гадала, що Страйк скаже: в парі природніше йти на похорон, так само як природніше було йти до «Вашті» в товаристві особи жіночої статі. Натомість він відповів:

— Треба, щоб ти там дещо для мене зробила.

Коли він пояснив, чітко й стисло, що саме слід зробити, Робін була глибоко здивована.

— Але навіщо?

— Не можу сказати.

— Чому?

— Це я теж не дуже хочу пояснювати.

Робін більше не дивилася на Страйка очима Метью, не думала, чи він прикидається, чи вихваляється, чи хоче здаватися розумнішим, ніж є. І тепер виявила довіру до нього, одразу виключивши той варіант, що він навмисно влаштував містифікацію. І все-таки повторила — на той раз, коли не так щось розчула:

— Браян Мазере.

— Так.

— Який погрожує тобі смертю.

— Так.

— Але,— здивувалася Робін,— який стосунок він має до смерті Лули Лендрі?

— Ніякого,— цілком щиро відповів Страйк.— Поки що.

Крематорій на півночі Лондона, де за три дні відбувся похорон Рошель, виявився прохолодним, безликим, гнітючим місцем. Усе було гладеньке і ніяке: лави темного дерева, порожні стіни без жодних ознак релігійної символіки; абстрактний вітраж — мозаїка з маленьких квадратиків кольорового скла. Сидячи на твердій лаві та слухаючи тонкий голос священика, у якого «Рошель» звучало як «Розель», поки дрібний дощик бризкав на яскраві скельця шибки над головою, Страйк розумів принадність позолочених херувимів і гіпсових святих, химер, старозавітних янголів і золотих розп’ять, прикрашених самоцвітами,— будь-чого, що надавало аури величі, пафосу, обіцяло життя по смерті чи принаймні дарувало сенс життю на взір прожитого Рошель. Небіжчиця встигла одним оком глянути на рай земний, рясний дизайнерськими витворами, зірками, з яких можна кепкувати, і гарними водіями, з якими можна жартувати; і прагнення того раю привело її до цього — до сімох жалобників і священика, який не знав її імені.

У всьому цьому була якась дешевизна, знеособленість, відчуття легкої засоромленості, болісне уникання фактів життя Рошель. Ніхто не відчував за собою права сидіти на передній лаві. Навіть огрядна чорношкіра жінка в окулярах з товстими скельцями та у в’язаній шапочці (Страйк вирішив, що це і є тітка Рошель) сиділа в третьому ряду крематорію, тримаючись подалі від дешевої труни. Лисуватий працівник притулку для безхатніх, уже знайомий Страйкові, прийшов у незастебнутій сорочці та шкіряній куртці; за ним сидів охайно одягнений азіат зі свіжим обличчям — Страйк вирішив, що то психіатр, який вів групу, що її відвідувала Рошель.

Страйк у старому темно-синьому костюмі й Робін у чорній спідниці й жакеті, які носила на співбесіди, сиділи на задній лаві. Через прохід від них усілися Джон Бристоу, блідий і нещасний, і Елісон, чий мокрий двобортний плащ чорного кольору трохи поблискував у холодному світлі.

Розіпнулися дешеві червоні завіси, труна поїхала геть з очей, і полум’я поглинуло потопельницю. Мовчазні жалобники обмінювалися зболеними недоладними усмішками; всі вагалися, ніхто не хотів додавати незграбно-поспішний відхід до загальної ніяковості служби. Тітка Рошель, оточена аурою ексцентричності, яка межувала з неврівноваженістю, відрекомендувалася як Вініфред, а тоді оголосила — гучно, обвинувальним тоном:

— У пабі будуть сандвічі. Я гадала, прийде більше людей.

Не допускаючи навіть думки про спротив, вона повела всіх на вулицю до «Червоного лева»; решта шестеро жалобників ішли за нею, похиливши голови під дощем.

Обіцяні сандвічі, черстві й неапетитні, лежали на затягнутій плівкою металевій таці на маленькому столі у вогкому пабі. Дорогою до «Червоного лева» тітка Вініфред зрозуміла, хто такий Джон Бристоу, й одразу захопила його, потягнула до шинквасу і там учепилася намертво. Бристоу відповідав, коли вона давала йому вставити слово, але погляди, які він кидав на Страйка — той балакав з психіатром Рошель,— з кожною хвилиною ставали частішими і дедалі безнадійнішими.

Психіатр відкидав усі спроби почати розмову про групу, яку консультував, а на питання про якісь зізнання Рошель урешті-решт увічливо, але твердо нагадав про лікарську таємницю.

— Вас не дивує те, що вона вкоротила собі віку?

— Ні, не дуже. Вона, знаєте, мала серйозні труднощі, а смерть Лули Лендрі стала великим потрясінням.

Скоро він попрощався з усіма і пішов.

Робін, яка за столиком під вікном намагалася розговорити Елісон (та давала односкладові відповіді), здалася і вийшла в туалет.

Страйк пройшов через невелике приміщення пабу і зайняв залишене Робін місце. Елісон кинула на нього ворожий погляд, а тоді продовжила спостерігати за Бристоу, якого досі обробляла тітка Рошель. Свій мокрий від дощу плащ Елісон навіть не розстебнула. На столі перед нею стояв келишок з портвейном,