Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

так би мовити, на підставах локалізованої особистої вигоди. Коли щось було занадто добрим для темношкірого населення, цього не хотіли на Півдні. Коли йшлося про серйозний перерозподіл, цього не хотіли інституції, яким довелося би переосмислити підходи до працевлаштування, тощо.

Але радикальним соціальним інноваціям чинили опір зазвичай не з апріорних гаєківських міркувань, як буває нині. А ті, хто противилися змінам безладно, як Баррі Ґолдвотер, платили велику політичну ціну. Минуло двадцять років, перш ніж вдалося інтегрувати новий консервативний підхід у «рейґанізм» і надати йому мейнстримного вигляду. Це один із багатьох прикладів американської забудькуватості щодо навіть зовсім недавнього американського минулого.

Думаю, ліві тут винні не менше за правих. Джонсонівську риторику спільної соціальної мети, закорінену в американській версії вікторіанського й едвардіанського ліберального реформізму, важко сприймали нові ліві. Їх значно більше цікавили самозаявлені інтереси окремих верств суспільства. Мені здається слушною сучасна критика Демократичної партії часів Макґоверна: не тому, що ця партія начебто намагалася підтримати інтереси всіх груп зі складними ідентичностями, які тільки можна було вигадати (багато з них справді потребували нагальної підтримки), а тому, що такими діями підірвала власну риторичну традицію і забула, як говорити про суспільство загалом.

Клінтонівські реформи соціального захисту 1990-х років радикально суперечили всім традиціям державоцентричних реформ від 1890-х до 1970-х — і англо-американським, і європейським ліволіберальним. Вони повернули ранньоіндустріальні уявлення про поділ населення: є громадяни, які працюють, і менш вартісні громадяни, які не працюють. Зайнятість повернулась у соціальну політику як мірило участі у громадських справах: без роботи ти не зовсім громадянин. Від цього силкувалися відійти три покоління економічних і соціальних реформаторів від 1910-х до 1960-х років. А Клінтон це повернув.

Як на мене, політика ідентичності увиразнює класові поділи. Різновид фемінізму, який ми виплекали в цій країні, слугує жінкам-юристкам, які заробляють багато грошей, жінкам-професоркам, у якомусь психологічному сенсі — можливо, студенткам університетів. Але фемінізму Сполучених Штатах не починається з материнських відпусток і догляду за дітьми — а тільки з них він, гадаю, міг би слушно по-чинитися для більшості жінок, — тому ігнорує людей, які виховують дітей, особливо матерів-одиначок. Так само й політика раси дуже успішно — і я це підтримую — залучає темношкіру чи латиноамериканського походження буржуазію в освітні, урядові й інші інституції. Це, звісно, добре. Але вона розділяє питання раси і питання класу, що не на користь багатьом афроамериканцям.

Американська суспільна думка цілковито уникає проблеми економічно зумовлених соціальних поділів, бо американцям комфортніше (і політично менш суперечливо) зосереджуватися на інших, зручніших поділах.

Але твій приклад про догляд за дітьми вдалий. Зупинімося трохи на ньому. Догляд за дітьми й загалом соціальні послуги, скеровані на створення рівних можливостей для матерів, дуже складно забезпечувати несистемно, у кожному підприємстві окремо. Будь-який роботодавець, який надає працівницям такі умови, може непокоїтися, що ставить себе в економічно невигідне становище порівняно з тими, хто їх не надає. А той, хто цих послуг не забезпечує, може або заробити більше грошей, адже не витрачає зайвого, або більше платити працівницям, адже має більший зарплатний фонд: так він дає їм змогу — якщо вдасться — приватно знайти необхідний догляд за дітьми, а водночас віднаджує від конкурента, який платить менше, хоч і сам надає цю послугу.

У більшості країн Європи проблему розв’язують так: уряд пропонує універсальний догляд за дітьми, оплачуваний із податків. Це створює додаткове податкове навантаження на всіх, але забезпечує конкретну послугу, за яку певним бенефіціарам не потрібно платити.

Ми добре знаємо, що завжди будуть ті, кого обурює сама ідея загального оподаткування на користь частини суспільства. Але саме ця ідея лежить в основі сучасної держави. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати освіту частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати пенсії частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб забезпечити поліцію чи пожежників, із чиєї роботи в кожен конкретний момент користає лише частина населення. У нас є (чи було) залізничне сполучення з віддаленими пунктами, корисне начебто тільки для тамтешніх жителів, але загалом воно долучає всі далекі громади до суспільства й так покращує суспільство для кожного.

Проте ідеї оподаткування всіх на користь декого — чи, зрештою, декого на користь усіх — немає в базових розрахунках американських вершителів соціальної політики. Наслідки бачимо в недоладних міркуваннях навіть найбільш благонамірених реформаторів. Візьмімо, наприклад, феміністичну лінію стосовно догляду за дітьми й інших програм, які можуть знадобитися жінкам. Замість припустити, що ширший сенс затії — переглянути оподаткування й соціальний захист так, щоб обернути їх на користь усім, мейнстримний фемінізм воліє домагатися законів, які створять переваги суто для жінок.

У 1970-х роках радикали від складних ідентичностей помилялися, вважаючи, ніби власні інтереси можна вдовольнити без наслідків для інтересів усієї спільноти. Вони, що доволі іронічно, несвідомо повторювали вимоги своїх політичних опонентів, сприяючи приватизації політики та приватизації особистої вигоди.

Я достатньо старомодний, щоби вважати, що значна частина американської лівиці — об’єктивно реакційна.

Якщо шукаєш старомодних тез, є така: те, що багато феміністок вийшли з вищого середнього класу — де єдиною невигодою для них (часто не більш ніж малозначущим обмеженням) була їхня стать, — пояснює, чому вони не здатні зрозуміти, що є ширше коло осіб, для яких жіноча стать — аж ніяк не головна проблема.

У певному сенсі фемінізм досягнув успіху: у бізнесі та праві багато жінок, розбито чимало скляних стель[59]. Ці здобутки вражають. Однак значно більше жінок нидіють у злиднях, із сім’ями без чоловіків або з чоловіками, від яких мало економічної та соціальної користі. Ці жінки провалилися під скляну підлогу й сидять, закривавлені, між уламків. Їхні життя — довгі години праці, нестача якісних чи хоч якихось медичних послуг і догляду за дітьми — втілюють американське відчуття, що все можливо, але й виразно вказують на трагізм приватизації інтересів. І я починаю непокоїтися, що наш американський оптимізм — це просто виправдання, щоб не допомагати тим, хто потребує допомоги.

Згадка про приватизацію тут вкрай важлива. Що означає «приватизація»? Вона відбирає в держави здатність і обов’язок долати проблеми в житті людей, а також звільняє від цих зобов’язань сумління співгромадян, які вже не відчувають на плечах тягаря спільних дилем. Залишається тільки благодійний порив до стражденних індивідуумів, що походить з особистого відчуття провини.

У нас є всі підстави припускати, що цей благодійний порив стає дедалі неадекватнішою реакцією на проблему нерівного розподілу ресурсів у багатих суспільствах. Тому навіть якби приватизація була тим економічним успіхом, яким її вважають (а це в жодному разі не