Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

для узгодження умов перевезення тіла. Ми наполягаємо, щоб Ізабель, попри все, поховали в нашому родинному склепі в Клермон-Феррані.

— Ви не ходили оглянути квартиру по вулиці де ля Тур, де вона жила? Забрати її речі?

— Я повернуся після похорону. Добраніч, майоре.

— Заждіть.

— Що ще?

— Останнє. Ваша сестра винаймала і кабінет, і помешкання на ім’я Еріка Катца. Однак враховуючи статки вашої сім’ї, я припускаю, що вона успадкувала нерухомість у Парижі або купила квартиру після розлучення.

Поміркувавши кілька секунд, Олів’є визнав:

— Є будинок у Лувесьєннi,[110] який належав моїм батькам. Ізабель отримала його в спадок. Після розлучення вона трохи пожила там. Сподівалася приймати там дітей, але… не вийшло.

— Можна запитати у вас адресу? Просто щоб доповнити справу.

Ця брехня ні з чим не в’язалася, а його співрозмовник не був дурником:

— Ви розповідаєте казна-що. Ізабель стала жертвою ваших брутальних методів, а тепер ви намагаєтеся витягти з мене інформацію приватного характеру? У вас немає жодного права, ваші дії незаконні. Якщо й треба порушувати справу, то проти вас!

Фліки не мають суперсили, але в них завжди на руках козир — погрози:

— Я прошу адресу радше для того, щоби позбавити вас від проблем.

— Прошу?

— Ваша сестра винаймала квартиру на вулиці де ля Тур під іменем Еріка Катца, на фальшиві документи. А це правопорушення. Вона також винаймала приміщення для професійної діяльності на вулиці Ніколо…

— Ізабель не виключали з ради Спілки!

— Вона практикувала не під своїм іменем. Друге правопорушення, набагато серйозніше. Ніхто не зацікавлений у посмертному порушенні справи. Якщо її пацієнти дізнаються правду, то накинуться на вашу сім’ю через моральні й матеріальні збитки…

— Як це пов’язано з Лувесьєнном?

— Я волів би вписати у звіт офіційну адресу.

Усе це було маячнею — у Франції неможливо подати в суд на померлого. Але п’ятдесят відсотків могутності фліків ґрунтуються на невігластві середньостатистичних цивільних стосовно карного законодавства.

— Вулиця де Домен, 82, на березі Сени, — виплюнув нарешті Олів’є. — Навіть не думайте…

— Не бійтеся: це лише для паперів. Але коли ви знову приїдете в Париж, я хотів би зустрітися з вами і…

— Побачимо.

Баррер поклав слухавку, навіть не запитуючи його контактів.

Ервана долала спокуса негайно вдертися до вілли: Ізабель, мабуть, залишила там якісь вирішальні докази. Припини цю дурню. Подібна вилазка означала вторгнення в приватну власність, незаконний обшук, крадіжку майна та документів… У кожному разі, нічого корисного з огляду на закон, хіба що проти самого карного розшуку.

І все-таки ця ідея не полишала його. Насправді для подібної операції підходила тільки Одрі.

— Ти, бляха, з мене приколюєшся? — аж захлинулася вона, коли Ерван телефоном пояснив їй свій план.

Цього разу Ерван таки мусив скласти їй найщиріші вибачення. Одрі тільки на це й чекала, щоби вирушити в нову злочинну експедицію — у ній було більше від нічного хижака, ніж від службовця поліції.

— Але я не зможу прикрити тебе в цій справі… — попередив Ерван.

— Жартуєш! Я лише кину оком. Передзвоню завтра вранці.

Ерван поклав слухавку, охоплений невиразною тривогою. Нарешті наважився переглянути вхідні листи — чи, принаймні, їх відправників. Така сама купа. Мертвий Морван викликав одностайну реакцію навіть за межами Франції. Італійські міністри (які за кілька днів до того були на похороні Монтефіорі), німецькі, англійські, американські дипломати і, звісно, значна когорта африканських діячів…

У цій вервечці Ерван помітив ім’я Трезора Мумбанзи — той покидьок не посоромився йому написати. З самого лишень мазохізму він відкрив листа — єдиного з усіх отриманих. Луба красномовно висловлював свою скорботу й захоплення Морваном, засновником імперії «Coltano». На якусь коротку мить Ервана опанувало бажання повернутися туди й просто пришити мерзотника. Але в цих жовчних словах крилося й інше значення: якщо Ерван дотримуватиметься офіційної версії, чорний здоровань дасть йому спокій. На могилі Падре можна й домовитися.

Він закрив поштову скриньку, подумав, що слід якомога швидше змінити адресу — ця розлетілася швидше за ЗПСШ. Меґґі мала рацію: необхідно поховати батька «в найтіснішому колі». Так вони випередять усіх цих фальшивих гівнюків. Картинка, яка донедавна його жахала, — Морвани під бретонським дощем біля краю гранітної могили, — несподівано його заспокоїла.

Пролунав специфічний рингтон — CMC від когось із підлеглих. Це Фавіні надіслав повний список закладів, у яких від 90-х років лікувалася Ізабель Баррер-Юссено. Один клік, один погляд: після 2003-го — нічого. Доволі дивно: на момент розлучення Ізабель мала б опуститися на самісіньке дно. Де вона лікувалася? Ерван викинув із голови сценарії кепських трилерів — таємна клініка, насильницьке ув’язнення…

Натомість він зосередився на іменах, датах і адресах закладів. Психіатриня провела за глухими стінами психлікарень третину дорослого життя. Це якщо не враховувати часу, впродовж якого вона працювала, — так би мовити, з правильного боку. Її брат стверджував, ніби її не виключали з ради Спілки. Треба перевірити, але цілком імовірно. Вона була медиком, який постійно змінював команду: то за лікарів, то за пацієнтів…

Ерван здригнувся: впізнав одну адресу. Клініка «Феянтін» у Шату. Туди Морван відіслав Ґаель після ночі вбивств у Сент-Анн. Та й сам Старий лікувався в ній. Чи могли вони з Ізабель там перетинатися? Дати. Жінка лежала там тричі: місяць навесні 1996-го, п’ять тижнів з листопада 1997-го, понад два місяці на початку 2000-го. Усім його тілом пробігли морозяні струмочки. Ерван не знав, коли саме там перебував батько, але мусив перевірити. Якщо припустити, що вони познайомилися там, Морван стає ланкою, якої бракує у зв’язку між параноїчкою, переодягненою на нацистського офіцера, й нґанґою, убивцею жінок. Повний фарш.

У будь-якому разі Баррер і Морван лікувалися в одних і тих самих психіатрів — це могло означати інший зв’язок, хай і непрямий, віддалений, але Ерван намагався врахувати кожну деталь.

Він набрав номер