Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

51

Причину такої реакції батьків ми дізнаємося за тиждень, коли приходимо додому.

Ми зі Скайлером зустріли Ейдана біля воріт. Він виходив зі шкільного автобуса, коли ми під'їхали.

Надворі великими пластівцями валить сніг. Перед тим, як увійти в будинок, Ейдан носиться дорогою і, зліпивши сніжок, кидає в нас.

Ми зі Скайлером сміємося, підтримуючи його гру. Сніг не ліпиться, розсипається, але нам байдуже. Набавившись, ми буквально ввалюємося в будинок і відразу застигаємо, як вкопані.

Прямо серед холу нас зустрічає величезна дизайнерська ялинка. Висотою приблизно дві таких, що привіз Зак. Тут у холі у нас немає стелі через сходи на другий поверх, тому простір дозволяє.

Ідеальної форми кулі переливаються від гри світла, яке ми впускаємо через двері. Червоно-золота гамма привертає погляд. Тут немає великої кількості бантів, якими ми прикрасили ялинку, немає кількох хаотично розвішаних гірлянд. Це дерево ідеальне.

Машинально кладу руку на плече Ейдана і переглядаюсь зі Скайлером.

Він ледве помітно хитає головою. В очах осуд і обурення.

Якось синхронно повертаємо голови в залу, і всередині все згортається. Нашої ялинки немає.

- О, ви повернулися, - поспішає з другого поверху мама.

Вона поспішає і швидко бігає очима. Нервує.

Я ж ледве дихаю. Злість на неї та тата така зростає, що не перебороти. А ще образа. Більше за Ейдана, ніж за себе, бо я, напевно, вже звикла до таких ось їхніх витівок. А він… він так радів, коли вбирав ту чортову ялинку.

- Ну що скажете? - Мама сідає перед Ейданом навпочіпки і тріпає його за щоки. - Який ти червоний! І у снігу весь. А ну швидко роздягайся, ще не вистачало захворіти.

Мені хочеться струсити її. Закричати, тупнути ногою. У грудях так сильно горить.

- Навіщо, мам? - Єдине, що я здатна з себе видавити.

Відчуваю, як пальці Скайлера торкаються моїх, і одразу хапаюся за них, як за рятівне коло.

Мама піднімає голову. Хоча б виглядає винною, значить совість все ж таки є.

- Днями ми проводимо збори сімей членів сенату у нашому будинку. Пам'ятаєте, тато дуже радів, коли нам дозволили влаштувати цей вечір? Він стільки років цього домагався, хотів бути поміченим. Це великий крок уперед. Потрібно, щоби все було ідеально.

- Наша ялинка була ідеальною, - глухо промовляє Ейдан, і я з ним згодна.

Не потрібна нам ця до огид пафосна. Нам наша потрібна, яку ми всі вбирали. Зі Скайлером! То була його перша сімейна ялинка!

– Ви її викинули? – очі наповнюються сльозами, але я швидко зморгую їх, бо це не сльози слабкості.

Це гіркота. Ні, я розумію, що потрібно справити враження і так далі, але хто так робить? Хоч би підготували нас наперед!

- Вона у дворі, - пояснює мама. - Батько хотів викинути, але я не дозволила. Вона за дитячим майданчиком, зможете гуляти там.

Відчуваю, як здригається братик, але трохи легше все ж таки стає. Хоча б не викинули, вже й на тому спасибі. А те, що вона не варта перебувати в будинку, це ми переживемо. Я сховаю подарунки саме під тією, під нашою.

- Олівія, - почервоніла мордочка Ейдана повертається до мене, - ми можемо поїхати на ярмарок?

Серце стискається від блиску, що приховується в дитячих очах. Я раптом розумію, що це вперше, коли Ейдан не психує і зі сльозами не тікає до себе. Він тримається, міцно стискає маленькі обвітрені губи, але щосили намагається не плакати.

І мені так шкода його стає. Йому лише сім, а він уже закривається від мами. Адже це саме від неї він зараз приховує емоції. Що ж буде згодом? На жаль, я знаю що. Він виросте точною копією Зака ​​і піде з дому раніше.

- Звичайно можемо, - киваю, пошкрябавши його по шапці, - Скайлере, ти не проти?

- Хіба я можу? Машина ще навіть не охолола, - відповідає навмисно бадьоро, - там, до речі, ковзанка відкрилася. Вмієш кататися, Ейдане?

Скайлер розвертає брата і, взявши за руку, бадьоро веде до машини.

Я перетинаюсь на мить поглядами з мамою. Бачу, що вона відчуває провину, тож навіть не намагається зупинити нас.

- Не катайтесь довго, - тільки вигукує слідом, - і шарфи затягніть!

У машині я сідаю позаду, поряд з Ейданом. Спочатку він весь час дивиться у вікно, але нам зі Скайлером вдається його трохи розвеселити, пообіцявши обов'язково витягнути іграшку в автоматі з клешні.

Не знаю, як ми тепер викручуватимемося, тому що завдання це не з легких, вони вічно вислизають в останній момент, але тепер це завдання для нас номер один.

На ковзанці народу виявляється пристойно. Багато хто вже повернувся зі шкіл і, звичайно ж, насамперед вирушив кататися. Ейдан стоїть на ковзанах погано, а ось Скайлер, на мій величезний подив, досить впевнено.

- Давно ти вмієш кататися?

З цікавістю та захопленням розглядаю те, як він розвертається на 180 градусів і їде спиною вперед, дивлячись мені в очі.

- Так. Ми щороку з пацанами сюди ходили. В нас знижки були.

- Здорово. І чому ми ніколи не перетиналися?

— Може, й перетиналися, тільки не помічали. Ти часто ходила сюди?

- Майже щодня, якщо танців не було.

– Ми приходили ввечері.

Тепер зрозуміло. Вечорами я зазвичай сиділа вдома і вчила уроки, а на ковзанку ми їхали одразу після занять.

Міцно тримаю за руку Ейдана, поки ми їдемо вперед, а Скайлер так і продовжує рухатися назад, розповідаючи про те, як його друг минулого року врізався в жінку, поки вчився кататися, а та виявилася якоюсь чемпіонкою з фігурного катання. І схопивши його за руку, возила по колу близько години.

Настрій Ейдана помітно піднявся. Він саме щось захоплено розповідав про сьогоднішні уроки, коли в Скайлера в'їхало якесь дівчисько. Або це він у неї в'їхав, я не впіймала момент. Помітила лише, що вони зіткнулися, вона послизнулася, а Скайлер буквально впіймав її на льоту.

Треба визнати, що такої задоволеної фізіономії я не бачила вже давно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍