Микола Смоленчук - Смутна доба

Галшка принесла таку дорогу тканину, що в Долі руки тремтіли, коли заходилася її кроїти.

— Славно зроблено! Вважай, красуне, маєш кусок хліба!..

Це вже було визнання.

Коли після вечері зібралися до кімнати з трьома причілковими вікнами, Доля аж розгубилась. Тоді впіймала підбадьорливий погляд Левка і взяла себе в руки.

— За його порадою, — кивнула в бік свого чоловіка, — читаю вам з «Роксоланії» Себастьяна Кльоновича.

Почала декламувати текст, який знала напам'ять.

Чоловіки латину розуміли, Лешка мала добрий слух і теж уловила ритміку слова.

— Ти, дочко, лицедійствуєш ліпше скоморохів!

Доля почувала себе щасливою.

Йшла осінь, а їхнє небо здавалось безхмарним. Хоч життя реєстровця виявилось клопіткішим від нескладного побуту надвірного козака. Будучи в Острозького, козаки місяцями нудилися без діла, чекаючи на виїзд свого патрона[233] або якусь оказію, тепер знемагали у вічній погоні за татарвою, невпинних виїздах на покордоння чи у татарський степ, реєстровець мав чатувати у глибоких дозорах, слідкуючи за появою орди, збирати мито на дорогах і переправах, захищати населення від грабіжників та убивць, яких розвелося сьогодні, як грибів у дощове літо, виконувати десятки інших буденних, але потрібних справ.

Левко ж мав і свою задумку: доки зачастять дощі, хотів здійснити помсту над Логвином.

Домовились з Ілляшем, що місто покинуть вранці.

— Васці не говори, куди і за чим їдемо, — застеріг. — Долі я теж нічого не сказав...

Пізно увечері Доля вибрала хвилинку і прошепотіла чоловікові:

— Левко, у нас буде дитина!..

— Не спиш, Стефане?

— Не сплю, Галшко. Згадую минулі літа. Яку отця Никифора монастир відбирали...

Розповів, чого й вона не знала.

Митрополиту з Печерським монастирем не щастило з самого початку. Ще на Брестському соборі він піддав Никифора Тура, тоді архімандрита монастиря, подвійній анафемі[234], але той правив святою обителлю далі.

За Тура взявся король — послав до нього Стефана Лозку, маршалка мозирського, щоб силою забрав монастир. Лозка, як і належить, направив у монастир київського возного із двома шляхтичами — повідомити архімандрита, що йдуть вони відбирати маєтки монастиря.

Та ченці збилися коло воріт і не пустили пришельців, кажучи:

— Архімандрита свого маємо і не треба нам іншого. Митрополита, про якого ведете мову, в Києві нема, а Рогоза відщепенець, від віри нашої відступив, у Бересті його з митрополита зложили!..

Особливо наступали