Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Сьогодні прекрасний захід сонця, Френку.

Я змовчав, тієї миті мені було начхати на захід сонця. Іще трохи — і ми стояли поряд зі Гасом та Джейком.

— Френку, — звернувся до мене Гас. — Ти сам розкажеш чи хочеш, щоб це зробив я?

Я сам усе розповів татові.

— Це багато чого пояснює, капітане, — зауважив наприкінці Гас.

Тато обіперся на вівтар, голову переповнювали сотні думок.

— Мені спершу потрібно поговорити з Емілем.

— Я хочу там бути, — кинув я татові.

— Френку, я не думаю…

— Я хочу бути там. Я маю право бути там.

— Це буде не та розмова, яку варто чути тринадцятирічній дитині, — тато захитав головою.

— Капітане, ти вже вибач мені, але Френк має рацію. Він від самого початку длубається в цій багнюці. Він вказав на Брендта. Мені здається, він має право бути там, якщо хоче. Я знаю, я не член родини, проте це так, раптом ти схочеш почути іншу думку.

Тато трохи повагався, а потім поглянув на брата:

— А ти, Джейку? Теж уважаєш, що твоя присутність конче необхідна?

— Мені все одно, — відповів Джейк.

— Тоді залишайся вдома. І ти, Гасе, також. Я не хочу, аби Еміль відчував, що ми проти нього об’єдналися.

Я був вражений: тато ні краплі не розізлився і здавався надто спокійним.

— Тато, він це зробив, — сказав йому.

— Френку, ніколи не звинувачуй людину, доки не матимеш доказів.

— Але він її вбив. Я знаю, він це зробив.

— Ні, твої міркування справді варті уваги, але в них не враховано сутність Еміля Брендта. Я ніколи не відчував у ньому насильства чи люті, про які ти говориш. Я впевнений, нам відома зараз лише частина історії. Якщо Еміль розповість, як усе було насправді, ми дізнаємося більше й усе зрозуміємо.

Крізь вітражні віконця вівтаря до храму пробивалися останні сонячні промінці, які запалили вогнем хрест на вівтарі та ряди; здавалося, що підлога довкола тата горіла. Я не міг зрозуміти, як серед цього полум’я він може лишатися таким спокійним. Я завжди захоплювався його поміркованістю, але тієї миті вона виводила мене з рівноваги. Моїм єдиним бажанням було посадити за ґрати Еміля Брендта.

— Френку, якщо ти їдеш зі мною, затям — говоритиму я, а ти мовчатимеш. Ти обіцяєш?

— Так.

— Я серйозно.

— Я обіцяю.

— Гаразд, Гасе. Чому б тобі та Джейкові не скласти компанію Рут? Вона саме має настрій до музики, а глядачів дуже цінує.

— Якщо вона запитає, що відповісти? — запитав Гас.

— Що завгодно, окрім правди.

Дорога до Еміля Брендта забрала не більше п’яти хвилин, але мені вони видалися вічністю. Татові вагання посіяли зерно сумніву і в моїй голові; я схилявся до думки, що й у Джейкових словах чимало правди. Мабуть, ліпше було би заткнути пельку і віддати все в руки Божі. Але що зроблено, те зроблено: відступати запізно. Ми припаркували машину біля старої ферми. Я вийшов, глибоко вдихнув, приготувавшись до складного випробування, що чекало на нас попереду.

Підійшли ближче до будинку, там лунала музика: Еміль Брендт грав на піаніно. Я впізнав мелодію — одне з творінь Аріель. Краса звуків сповнила мене відчуттям, що сестра десь поруч. Ми чекали на останні акорди на ґанку, тато неохоче підняв руку і постукав у двері.

— Емілю!

— Натане?

У скляних дверях я побачив, як Брендт підвівся і привітав нас. Він відчинив двері і запитав:

— Хто це з тобою?

— Френк, — відповів тато.

— Так швидко повернулися! Щось трапилося? — Еміль щиро всміхався.

— Маємо розмову.

— Отже, щось трапилося, — усмішка миттю зникла з його вуст.

— Саме так.

Брендт вийшов надвір і сів у плетене крісло, де ще зовсім недавно