Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

вип’є чарку-другу, а нині частенько цілу пляшку за вечір вихиляє. Це розповів мені Стівенс, ключник. У нас багато що змінилося, містере Холмсе, і щось у цьому насторожує. До того ж навіщо йому щоночі лазити до склепу під старою церквою? З ким він там зустрічається?

Холмс потер руки:

— Далі, містере Мейсоне. Ваша розповідь стає дедалі цікавішою.

— Ключник бачив, як він туди ходив. Опівночі, під заливним дощем. Наступної ночі я сховався за будинком і, слово честі, бачив, як господар знову пішов туди. Ми зі Стівенсом подалися за ним, але нишком, бо якби він помітив нас, то нам було б непереливки. Господар — чоловік несамовитий: коли гнівається, то не щадить нікого. Тож ми не підходили до нього близько, але помітили, що він поліз до склепу. Там на нього чекав якийсь чоловік.

— А що це за склеп?

— У парку, сер, є стара зруйнована каплиця. Вона така давня, що ніхто вже не пам’ятає, коли її побудовано. А під нею — склеп, що має серед людей недобру славу. Там темно, вогко й незатишно навіть удень, а вночі й поготів мало хто наважиться навіть наблизитись до нього. Але господар не боїться. Він ніколи в житті нічого не боявся. Та все одно — що йому там робити поночі?

— Постривайте, — мовив Холмс. — Ви сказали, що там був іще якийсь чоловік. Мабуть, один із ваших конюхів або слуг. Ви справді не знаєте, хто це був?

— Ні, я його не знаю.

— Чому ви так певно про це говорите?

— Бо я його бачив, містере Холмсе. Це було вже позаминулої ночі. Сер Роберт саме пішов додому, а ми зі Стівенсом сиділи в кущах і тремтіли зі страху, мов ті кролики, — адже ніч була така місячна. І раптом ми почули кроки того, іншого. Його ми, звісна річ, не боялися. Тож коли сер Роберт був уже далеко, ми підвелися, вдали, що гуляємо при місяці, й начебто ненароком підійшли до нього. «Здоров був, приятелю! — кажу я. — Ти хто такий?» Він, мабуть, не почув, як ми підійшли, й дивився на нас із таким переляком, ніби самого сатану побачив. Тоді скрикнув і кинувся тікати — так швидко, як тільки міг. А бігати він умів, ого-го! За хвилину вже й духу його не було, тож ми так і не дізналися, хто це був... чи що це було.

— Але ви добре розгледіли його при місяці?

— Так. Заприсягаюся, що зразу впізнав би цю жовту пику. Що йому було до сера Роберта?

Холмс замислився й кілька хвилин посидів мовчки.

— Хто служить у леді Беатріс Фолдер? — запитав він нарешті.

— Покоївка, Кері Еванс. Вона в неї вже п’ять років.

— І, звичайно ж, служить віддано?

Містер Мейсон неспокійно засовався в кріслі.

— Атож, віддано, — нарешті сказав він. — Тільки невідомо кому.

— Отакої! — здивувався Холмс.

— Мені не хотілося б виносити сміття з хати...

— Я вас розумію, містере Мейсоне. Ситуація справді надто вже дражлива. Судячи з опису сера Роберта, який зробив доктор Ватсон, перед ним не встоїть жодна жінка. Чи не здається вам, що саме це могло посварити брата з сестрою?

— Стосунки сера Роберта з покоївкою вже давно були всім відомі.

— Але сестра могла раніше цього не помічати. Припустімо, що це їй стало відомо зовсім несподівано. Вона вирішила вигнати покоївку. Та брат не дозволив їй це зробити. Немічна леді з її хворим серцем не змогла наполягти на своєму. Ненависна покоївка залишилася. Леді перестає розмовляти з братом, сумує, запиває. Сер Роберт у гніві забирає в неї улюбленого спанієля. Хіба це не логічно?

— Еге ж, мабуть, це схоже на правду.

— Саме так! Схоже. Але як бути з нічними відвідинами старого склепу? Вони не вкладаються в нашу версію.

— Так, сер, і тут є ще одна суттєва обставина. Навіщо серу Роберту знадобилося викопувати мертве тіло?

Холмс рвучко випростався.

— Ми знайшли його лише вчора, після того, як я написав вам. Учора сер Роберт поїхав до Лондона, а ми зі Стівенсом спустилися до склепу. Там було все, як має бути в склепі, лише в одному кутку лежали рештки трупа.

— Сподіваюся, ви повідомили поліцію?

Відвідувач сумно всміхнувся:

— Мені здається, сер, що це навряд чи зацікавить їх. Там був лише голий череп і кілька кісток. Їм, мабуть, уже з тисячу років. Але раніше там їх не було. Я ладен у цьому заприсягнутися, так само, як і Стівенс. Кістки лежали в кутку, прикриті дошкою, — в тому кутку, що завжди був порожній.

— І що ж ви вчинили?

— Залишили все як було.

— Мудро. То ви кажете, що сер Роберт учора поїхав до Лондона. Він ще не повернувся?

— Ми чекаємо на нього сьогодні.

— А коли сер Роберт забрав у сестри собаку?

— Рівно тиждень тому. Бідолашна тварина цілу ніч вила біля старого колодязя, і сер Роберт уранці зовсім розлютився. Схопив собаку, й, здавалося, от-от уб’є його. Але потім він оддав його Сенді Бейну, нашому жокеєві, й звелів відвезти до старого Барнеса в заїзд «Зелений дракон», бо не хотів більше його й бачити.

Холмс знову трохи посидів мовчки, курячи одну зі своїх старезних і закіптюжених люльок.

— Я не зовсім розумію, чого ви од мене хочете, містере Мейсоне, — відповів він. — Може, ви це мені поясните якось краще?

— Найкраще пояснення, містере Холмсе, мабуть, оце, — мовив відвідувач.

Він дістав з кишені папірець, обережно розгорнув його і витяг звідти обгорілий шматок кістки.

Холмс із цікавістю оглянув кістку:

— Де ви це взяли?

— У підвалі, якраз під кімнатою леді Беатріс, є піч для опалення будинку. Якийсь час нею не користувалися, але сер Роберт якось поскаржився, що в будинку холодно, і наказав її розпалити. Зазвичай це робить Гарвей — один з моїх хлопців-конюхів. Сьогодні вранці саме він приніс мені цю кістку, — знайшов її в печі, коли вигрібав попіл. Це йому не сподобалось, і він...

— Мені теж, — мовив Холмс. — Що ви на це скажете, Ватсоне?

Кістка дуже обгоріла, але сумнівів щодо неї в мене не було.

— Це горішня частина людського стегна, — відповів я.

— Так! — Холмс посерйознішав. — А коли цей хлопчина розпалює піч?

— Щовечора,