Юліан Семенов - Наказано вижити

називатися Сіріним… Як це в нього? Минає день, по слідах його йде другий, і навіть незчуєшся, як смерть стоїть уже в головах у тебе… Де мудреці, які писаннями своїми наповнили світ? Де ті, котрі дивували світ своїми творіннями, полонили мудруваннями? Де ті, які пишалися дорогим вбранням і спочивали на пурпурових ложах? Де ті, які дивували красою своєї зовнішності? Де ті руки, які прикрашались перлами? Де ті, що приводили в трепет своїм велінням і підкоряли землю жахом своєї величі? Спитай, землю, і вона покаже тобі, де вони, куди їх поклали… Он, усі вони разом лежать у землі, всі стали прахом… От за кого я тримався, поки вони мене мучили, і я витримав, спасибі тобі, сірієць Єфрем, спасибі тобі, людино духу… Спасибі… І про Сен-Готард я згадав неспроста, тому що батько саме туди взяв книжки, в яких були писання Сіріна й Никона Чорногорця… Пригадуєш, у пансіонаті, де ми ночували, була сердита хазяйка? Справжня відьма, волосся пістряве, на «добрий ранок» не відповідала — таке не часто зустрінеш у Швейцарії: вони ж добрі люди, в горах живуть, там злий не виживе, і батько тоді прочитав мені Сіріна, ще дуже сміявся… Як це? Нема звіра, подібного жінці лукавій, найгостріша зброя диявольська… І гаспиди, якщо їх приголублять, стають покірні, і леви, і барси, звикнувши до людини, бувають смирні; але лукава й безсоромна жінка, коли ображають її, біситься, приголублять — гонориться… Батько ще тоді запропонував перевірити істинність слів Єфрема Сіріна, і ми зійшли на перший поверх, і попросили кави, і стали говорити відьмі, який гарний у неї пансіонат і як чудово спати під перинами при відчиненому вікні, а вона буркнула, що на всіх не натопиш, клята німецька звичка відчиняти вікна, наче вдень не надихаєтесь тутешнім повітрям… Батько тоді підморгнув мені, повторивши: «Якщо приголублять — гонориться…» Останній раз я згадав Сіріна після того, як підпалили рейхстаг, коли Гейдріх зібрав шостий відділ РСХА і, плачучи справжніми сльозами, говорив про злочин більшовиків, які підняли руку на німецьку святиню, хоч майже всіх, хто слухав його, напереродпі мобілізували для виконання спеціального завдання, і закон про введення надзвичайного становища було вже заздалегідь надруковано й роздано тим, хто мав почати арешти комуністів і соціал-демократів… А Гейдріх плакав…» Штірліц тоді не міг збагнути, як можуть так гармонійно вміщатися брехня і правда в одній людині, саме в тій, яка планувала підпал, а зараз ридає за німецькою святинею…

Повернувшись до себе — Штірліц тоді жив у Шарлоттенбурзі, за мостом, навпроти «блошиного ринку», — він знову міг припасти пам'яттю до того рятівного, що давало йому сили жити, до російської мови, і він пригадав тоді саме Сіріна, і чув він голос батька, який так прекрасно читав цього веселого православного попа з Дамаска… «Хто встоїть проти спокус лиходія, коли побачить, що весь світ у сум'ятті, і що кожен тікає, щоб сховатися в горах, і одні помирають від голоду, а другі тануть, як віск, від спраги? Кожен із сльозами на очах питатиме другого: «Чи є на землі слово Правди?» І почує у відповідь: «Ніде». І тоді багато хто поклониться мучителю, благаючи: «Ти — наш спаситель!» Безсоромний же, прийнявши тоді владу, пошле своїх бісів у всі кінці сміливо проповідувати: «Великий цар з'явився до нас у славі!» Всі його послідовники носитимуть у собі печать звіра, лише тоді вони зможуть одержувати собі їжу і все потрібне… Щоб привернути до себе, вдаватиметься до хитрощів: «Не беру від вас дарів, кажу про зло з гнівом», і багато станів, побачивши доброчесність його, проголосять його царем… І почне лиходій на очах у глядачів переставляти гори й викликати острова з моря, але це буде обман, бо люди не зможуть знайти собі їжі, і жорстокі наглядачі стоятимуть всюди, і вмиратимуть немовлята в лонах матерів, і від трупів, що лежатимуть уздовж доріг, нестиме смородом…»

«Коли ми вивалювалися з машини, — згадав Штірліц дорогу з Лінца в Берлін, — запах був солодкий, тому що на узбіччях лежали вбиті й ніхто їх не ховав, нікому не було діла ні до чого, тільки до себе, але відплата настала не тоді, коли мала настати, не зразу після того, як злочинці підпалили рейхстаг і кинули в тюрму моїх товаришів, а через страшні дванадцять років; який байдужий час — ота таємна субстанція, що в ній ми реалізуємо самих себе!.. Або не реалізуємо зовсім…»

— Ей! — покликав Штірліц і здивувався: не говорив, в хрипів. Щось сталося з голосом. «Але ж голосові зв'язки не можна відбити, — подумав він, — просто я стримував себе щоб не кричати від болю, — а їм цього так хотілося, для них це було б щастям — бачити, як я корчусь, але я не зробив їм такої приємності, я кричав нишком, і тому в мене щось запеклося в горлі. Минеться». — Ей! — знову прохрипів він і вирішив, що його не почують, а йому треба було встати й відчути себе всього. Може, вони перебили мені ноги і я не зможу підвестися, не зможу ходити. Нехай вони прийдуть сюди, нехай відведуть у туалет, а може, Мюллер наказав їм не пускати мене нікуди або цей «добрий» лікар звелів тримати мене нерухомим, так йому буде зручніше потім працювати зі мною. Вони ж не приховують і кажуть: «Він працює». От сволота, як паскудять прекрасне слово «праця», та хіба вони одне це слово спаскудили? Вони спаскудили те слово, за яке загинуло стільки чудових товаришів. Вони ж посміли прекрасне й чисте слово «соціалізм» узяти собі, обгидивши його власництвом, арійською приналежністю! Ну й пройдисвіти! Але ж немає національного соціалізму, як немає національного добра, честі, національної мужності…»

— Ну, чого тобі? — спитав Віллі, прочинивши двері.

Штірліцу знову здалося, що той зовсім не відходив од нього.

— В туалет пусти.

— Лий під себе, — засміявся Віллі якось дивно, гавкотливо. — Підсохнеш, морозів більше не буде, весна…

«Він нічого не розуміє, — збагнув Штірліц. — П'яний. Вони без упину п'ють — так завжди буває в боягузів. Вони нахабні, коли всі вкупі і над ними є хазяїн, а варто залишитися самим, їх починає душити страх, і вони п'ють коньяк, щоб їм не було так страшно».

— Ну, гляди, — прохрипів Штірліц, — гляди, Віллі! Гляди, собако, ти можеш мене розстріляти, якщо накаже Мюллер, і це буде за правилами, але він не міг тобі наказати, щоб ти не пускав мене в сортир, гляди, Віллі…

Той підійшов до нього («Я правильно вичислив, — зрозумів Штірліц, —