Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

Меншикова й пильно придивлявся до вродливого вельможі, що із захопленням мисливця почав розповідати про полювання за Войнаровським, і ніяк не міг співставити його з тим холоднокровним убивцею, що стояв посеред батуринського майдану й віддавав щораз то жорстокіші накази, і жоден м’яз на його обличчі не здригнувся на вид кривавої м’ясарні. Чи ж то і там він не грішив, підвладним бувши державній системі, що велить робити так, а не інакше? А коли за ним немає гріха, то що таке мій гріх — я теж був підвладний іншій силі. То чому я караюся, а він — ні? Чи не змиритися мені раз і назавше з долею і спочити від душевних мук у теплому багні тихого рабства?

Меншиков розповідав лютуючи: полковник Войнаровський, той світський франт, з першого погляду не припав йому до душі. Чи то крізь його європейську освіченість пробивалася зверхність до князя–плебея, а може, Меншиков убачав у гордій поставі та чоловічій вроді полковника його намагання зрівнятися з князем: сватав же Мазепа за Войнаровського Меншикову сестру…

Відпоручник Мазепи полковник Войнаровський займав Меншикова у головній царській квартирі в Гродні світськими розмовами, а шведські війська вже перейшли Березину й розбили москалів під Головчином поблизу Могилева… «Де Мазепа з військом? — допитувався Меншиков, перебиваючи прецікаві розповіді полковника про мандри Геродота в Скіфії. (— Я аж потім зрозумів, — говорив князь Єпіфанієві, — що Войнаровський стримує мене від маршу в Україну доти, поки не підійдуть шведи.) — Що ти сказав? Захворів Мазепа в Борзні і вже висповідався перед смертю?»

— Я притьмом погнав гінців до гетьмана до Борзни, щоб привезти його живого або мертвого до Гродна, а тим часом серед ночі Войнаровський зник. А що було далі, ти знаєш: полковник поскакав на коні до Борзни, звідти з Мазепою помчався до Батурина, дали розпорядження Чечелю і вночі переправилися через Десну… Утік, утік негідник!

Князь заламував руки, ніби це щойно сталося, князь дотепер не міг з тим змиритися, що не побачив полковника у Глухові на палі. Видно, це найбільш боліло Меншикову, бо далі розповідав без запалу, скоромовкою.

1716 року Андрій Войнаровський прибув до Гамбурга прямо в обійми Аврори Кеніґсмарк, впливової в європейській політиці особи, через яку Пилип Орлик провадив свою англійську орієнтацію в боротьбі з Москвою. Приїхав зі скарбом Мазепи… Його взяли із ліжка графині.

— Скарб гетьмана, хоча б його частина, мені повернеться, — говорив сам до себе Меншиков. — Ми зашлемо Войнаровського до Якутська, а його дружина Ганна, що тепер сновигає біля королівського двору в Швейцарії, віддасть нам за повернення мужа вивезені ним до Європи гроші… Але мене тепер інше турбує: до якого банку Європи здав своє золото Полуботок?

— Чому — Полуботок? — скинувся Єпіфаній.

— А тому, — відказав спокійно Меншиков, — що наказний гетьман сидить в кайданах у сусідньому з Войнаровським казематі. А в його маєтку після арешту ми знайшли лише мідяки…

Меншиков ураз перервав свою мову й нахилився до Єпіфанія.

— Ти знаєш… Ти знаєш, до якого банку віддав Полуботок своє золото! Знаєш!! — заревів, і слуги вмить вбігли до зали. — Геть! — крикнув на них Меншиков і, схопивши Єпіфанія за оборки, запитав благально: — Ти ж знаєш… Ну скажи! Ті гроші візьмуть німці чи англійці, Полуботок ніколи не вийде на волю, не впімнеться… Гроші ж царські — вся Малоросія царська. Ну скажи, до якого банку здав Полуботок своє золото?

— Не належить Москві золото України, — мовив Єпіфаній. — Його повернуть українському народові, коли він стане вільний.

— Вільний? — здивувався князь. — Хто раз потрапив до нас у руки, той про волю хай забуде… Отче, я бачу, що ти знаєш, ти був довіреним у Мазепи, в полковників. Ти мусиш мені сказати, я розв’яжу тобі язика! Зведу тебе з ним, покажу тобі його муки, і ти скажеш, пожалівши його… Скажеш! Я замучу й тебе…

— Мені байдуже, князю. Якщо нема в Україні вже й Полуботка, то на що сподіватися? Можеш мене вбити хоч сієї миті.

— Ба ні, голубчику, вбити тебе мені найлегше. Та це нам невигідно — вас потім родаки називають мучениками, іконописують, лампадки світять під іконами і моляться до них… А я хочу усіх зігнути. Ти розумієш — зігнути: Войнаровського, Полуботка, тебе. Бо коли цього не зроблю, залишиться після вас світла пам’ять у головах хохлів. І будуть вони тією пам’яттю відроджуватися до непокірності й незалежності. Треба, щоб ви залишили після себе ганьбу. З ганьбою не відроджуються… Ось ти плазун, що цілий час силкується злетіти, і якби я дозволив тобі це зробити, ще хтось спробував би встати за твоїм прикладом з колін на ноги. Ти мрієш покаятися, очиститися. Недопустимо! Каяття — це прозріння упокорених людей, що вже звикли до тихого рабства. Найнебезпечніші для імперії — прозрілий раб, воскреслий Лазар і навернений блудний син. Вони здатні започатковувати загибель рабства, яке ми так довго і з тяжкими зусиллями будуємо на землі… — Обличчя Меншикова враз налилося кров’ю, він закричав, намагаючись залякати свою жертву: — Де скарб Полуботка, де? Я ж тебе ще нині віддам на муки Ромодановському!

Єпіфаній відчув, що більше не боїться.

— Хай він уб’є мене, — сказав спокійно.

Меншиков зрозумів своє безсилля і змінив тон.

— Він тебе не вб’є, голубе, він тебе принизить… Імперії потрібне людське приниження… Чей же мене також, — вдарився князь у груди, — цілий час принижують, його величність, коли йому заманеться, може вдарити мене в обличчя. І що — терплю, стерпиш і ти… Якось на дипломатичній вечері у Дуврі, — продовжував Меншиков уже зовсім спокійно й довірливо, ніби шукав у Єпіфанія співчуття, — Петро в присутності європейських достойників кинув мені в обличчя індичою ніжкою і обізвав азіятом за те, що я смачно плямкав. Але чого не стерпиш заради імперії, такої щедрої для нас. Маю гроші! І ти будеш мати, тільки стань жельвою… Ну, що ви за народ такий, хохли! Вже, здається, скрутили в баранячий ріг останнього, аж диви — ще є. І ще… І ще! Та я нашлю на вас бездушних і страшних карликів — від них і в мене стигне кров у жилах… Карлики вас здолають, мов комарі північного оленя. З їх допомогою я створю в Малоросії таємну канцелярію в кожній хаті, і зруйновані будуть навіть родинні зв’язки, і не віритиме брат братові,