Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

— Страшну річ повів ти мені, князю, — промовив здушено Єпіфаній. — І я зневірився аж тут, у цій залі, бо коли і Войнаровський, і Полуботок у тюрмі, то що я — без них? І Орлик загубиться в Європі серед можновладних хижаків, що ділять між собою світ. Немає більше в нас провідців… Що допоможе тепер каяття? Ти зламав мене, можеш радіти. Але ж сам, сам єси таким рабом, як і я… Ба ні, не таким. Я гину за Україну, ти ж загинеш не за Московію — за золото. Я спокійно зустрічаю свій кінець. А ти ось соваєшся у своєму м’якому фотелі й крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе в спину. Бо смерть моя — на моїй землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному кріслі. У вас нема ідеалу… І кожен з нас має те, на що заслужив. Ми на рабство своєю неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність.

— Згоден, згоден! — засміявся Меншиков. — Ти взиваєш до сумління людей, в яких його немає. Мені досить того, що ти визнав себе рабом. І я раб, так. Але ти в тюрмі, а я при ситому кориті, і в цьому різниця між нами… Тепер ти можеш вільно ходити по Петербургові, до карлицької колонії сам вернешся. Тобі більше нікуди йти, там рабам дають їсти. Іди, я покличу тебе, коли потрібно буде.

Єпіфаній покірно вийшов. Проминув озброєних гвардійців і відсутній, немов уві сні, подався до своєї сторожки, не звертаючи уваги на карликів, що стояли у довгій черзі, передаючи один одному жмені піску.

Ліг горілиць на лежака і побачив…

Розділ десятий

Єпіфаній побачив перед собою високу гору, подібну до велетенської могили, вершина якої загубилася в піднебесній імлі, а він йде знайомою стежкою, що вибігає нізвідкіль, із найпропасніших глибин байрачних застумів і виходить на кривобрід маленької річки, що, вдарившись до гори, начеб хотіла пробити її наскрізь, утворила плесо; Єпіфаній упізнав Чугайку, лебедине озерце, і серце зупиняється на мить від тихої втіхи: повернувся нарешті з моторошних безвістей на круги своя. Зажевріла, як колись, у душі надія, що прилетять на озерце лебеді, і серед них він знову знайде свою незаплямовану душу — білу Лебедицю: може, прийде вона до нього виміряти вартість покути.

Знайома стежка спинається вгору до келії, що он темніє ніркою, ніби дзьобиком видовбана; впізнав свою гору, тільки незмірно виросла вона й увінчала свою вершину колом зубчастого муру, з якого вихоплюється і впивається у небо гострий шпиль… Ця новизна змусила Єпіфанія зупинитися й задуматися не так над тим, хто за час його відсутності вивершив гору шпилем, як над тим, що знаменує він: нові муки сходження й осягнення власної висоти чи остаточне переконання у своїй недосконалості й безсиллі?

Зеленоокий чорторий, гладкий, мов виполіруваний щит, був протятий навпоперек вузьким пругом, що вже зливався і ось–ось мав зникнути з поверхні плеса: хто, втікаючи у прибережні шелюги, залишив його — добра чи зла сила; хто чатував на Єпіфанія і з яким наміром, хто перемінився, почувши його кроки, у водяну смужку?

Згадав вовкулаку, що навідувався колись у ці байрачні задичі й умів перевтілюватися у будь–яку твар, — невже не здох донині, невже Єпіфаній і досі не відмовився од скверни зрадника? А може, порятунок жде його на вершині осяяної сонцем гори, до якої зло не доповзе ні в якій іпостасі?.. Кого наполохав своїми кроками чернець і чому він думає тільки про зло?

Єпіфаній оглянувся і враз тихо скрикнув, побачивши на березі озерця білий кожушок. Він підбіг, схопив його, притулив до грудей, притьмом вийшов стежкою на гору, шугнув до келії і заховав кожушка до тієї самої ямки, яку видовбав колись у стіні.

Аж тоді роздивився: у келії все стояло на своїх місцях, ніби він ніколи й не виходив з неї. Пріча, застелена старим рядном, два дубові кругляки і на вищому — папір, що його переказав колись йому архімандрит Нямецького монастиря Ніколае, поруч перо і каламар, повний чорнила, і шматок хліба, принесений монастирським послушником.

Нічого не змінилося — а може, Єпіфаній і не виходив ніколи з келії?.. Присів на нижчого пенька, приглянувся, папір був незаписаний. Невже він так і не розпочав свого літописання? Адже ще в Києво–Могилянській академії Єпіфаній і його побратим Самійло Величко присяглися написати історію свого часу: Самійло, перебуваючи на службі в канцеляриста Кочубея, працював над літописом, та був ув’язнений після страти генерального судді. Чи живий він? Розпочинав своє писання і Єпіфаній, сидячи в цій келії, — де ж поділося письмо?

Певно, нелегко підкорити словом папір, мабуть, літописцеві слід спочатку збагнути час й осягнути своєю пам’яттю, виміряти вагу слів, що мають лягти на папір, і визначити не тільки зміст задуманого творіння, а й вищу мету викладених словами думок…

Мислив про це Єпіфаній, аж поки із задуми не розбудив його скрип дверей. Не схопився, не підбіг, це не Лебедиця. Ще нема причини увійти їй. Не прийшло просвітління, не зморило до решти й страждання: Лебедиця прийде на порятунок або свято.

У дверях стояв послушник Нямецького монастиря. Він тримав у руці мосянжеву мисочку, вивершену вареною сочевицею, й допитливо дивився на Єпіфанія.

— Що скажеш, сину? — спитав чернець.

— Дивно мені… Скільки не приходжу, водно сидиш без діла. Всі люди щось роблять, а ти — нічого.

— Чому ти думаєш, що мислення — не робота?

— Про що мислиш цієї миті?

— Осягаю думкою свій час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені потрібен, хто перший до того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі й зайняла в ньому певний відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова позначка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся мій розвиток. Чому я став таким, а не інакшим, чому я тішуся цим, а не тим? Чому мені болить це, а не те?.. То неправда, що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму, розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого відтинку часу.

— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив перед Єпіфанієм мисочку із сочевицею. — Слова твої густі, мов мед… Але ж ти зі своєї роботи нічого не маєш.