Крістін Ханна - Соловей

нарешті повмощувалися. Принаймні за такої температури їхня сеча замерзне в діжці та не розливатиметься на підлогу.

Ізабель притулилася до подруги й заплющила очі.

Десь далеко вона почула пронизливий свист. Падала бомба. Потяг різко загальмував, і бомба вибухнула досить близько від вагона, що він аж затрусився, а повітря наповнив запах диму та вогонь. Наступна могла впасти просто на них і всіх їх повбивати.

За чотири дні, коли потяг нарешті дістався пункту призначення (вони зупинялися разів із десять, аби на потрапити під бомбардування), двері вагона відчинилися. Перед ними простягався білий пейзаж, який розбавляли лише чорні пальта офіцерів СС, що чекали надворі.

Ізабель сіла, здивовано помітивши, що їй не холодно. Власне, їй було так спекотно, що вона аж спітніла.

Вона бачила скільки її друзів померло за ніч, але не було часу тужити, прочитати молитву чи попрощатися. На платформі свистіли й щось кричали нацисти, рухаючись у їхньому напрямку.

— Бігом! Бігом!

Легеньким поштовхом Ізабель розбудила Мішлін.

— Візьми мене за руку, — сказала Ізабель.

Тримаючись за руки, вони обережно злізли з тюків. Ізабель переступила через труп, з якого хтось уже зняв взуття.

На іншому боці платформи з в’язнів формували шеренгу, й Ізабель пошкутильгала туди. Жінка перед нею спіткнулася й упала на коліна.

Офіцер СС схопив її та вистрелив в обличчя.

Ізабель не зупинялася. Відчуваючи то холод, то жар і ледве тримаючись на ногах, вона пленталася засніженим лісом, поки не побачила інший табір.

— Хутко!

Ізабель прямувала за іншими жінками. Вони зайшли у відчинену браму, минаючи натовп схожих на скелетів чоловіків і жінок у смугастих піжамах, які дивилися на них з-за огорожі.

— Жульєтт!

Вона почула своє ім’я. Спершу для неї це був просто звук, але потім вона згадала.

Вона була Жульєтт. А до того — Ізабель. І Солов’єм. А не просто А-5491.

Вона поглянула на в’язнів-привидів, що ланцюжком вишикувались позаду.

Хтось махав їй. Жінка із сірою шкірою, гострим носом і запалими очима.

Очі.

Ізабель упізнала цей утомлений, проникливий погляд.

Анук.

Ізабель підійшла впритул до огорожі з ланцюгів.

Їхні пальці сплелися, торкаючись крижаного металу.

— Анук, — сказала вона, відчувши, як зривається її голос. Вона закашляла і затулила рота.

Сум у темних очах Анук був нестерпний. Її подруга дивилася на будівлю, з димаря якої струменів смердючий чорний дим.

— Вони вбивають нас, аби приховати те, що скоїли.

— Генрі? Поль?.. Ґаетан?

— Їх усіх заарештували, Жульєтт. Генрі повісили на площі. А інші… — вона знизала плечима.

Ізабель почула, як солдат СС щось до неї кричить, і відійшла від огорожі. Вона хотіла сказати Анук щось важливе, але лише закашляла. Вона затулила рота й повернулася в шеренгу.

Вона побачила, як губи її подруги прошепотіли: «Прощавай», — але Ізабель не змогла відповісти. Вона так утомилася від прощань.

Розділ 37

Навіть такого ясного березневого дня квартира на бульварі ла Бурдоне нагадувала мавзолей. Усі меблі й підлогу вкривав товстий шар пилу. В’янн підійшла до вікон і позривала завіси, уперше за кілька років упустивши в кімнату світло.

Було видно, що в квартирі вже певний час ніхто не мешкав. Мабуть, відколи батько вирушив рятувати Ізабель.

Картини досі висіли на стінах, а меблі лишилися на місці, хоч деякі з них були порубані на дрова і складені в кутку. На обідньому столі стояла порожня супова миска з ложкою. На камінній полиці виструнчилися збірки його поезій, які він сам і видавав.

— Не схоже, що вона тут була. Треба перевірити готель «Лютеція».

В’янн знала, що має зібрати родинні надбання. Ці залишки іншого життя. Але вона не могла цього зробити. Не хотіла. Може, потім.

Разом з Антуаном та Софі вони вийшли з квартири. На вулицях усе починало оживати. Парижани нагадували метеликів, які після багаторічної темряви нарешті побачили світло. Та все одно скрізь були черги по їжу, бо харчів і досі бракувало. Може, німці й відступали на всіх фронтах, але війна ще не скінчилася.

Вони пішли в готель «Лютеція», який під час окупації був штабом Абверу. Тепер тут приймали людей, які поверталися з таборів.

В’янн стояла у вишуканому фойє, де зараз ніде було і яблуку впасти. Озирнувшись навколо, вона зрозуміла, що вчинила правильно, залишивши Даніеля з матінкою Марією-Терезою. Її оточували худющі, лисі люди з порожніми очима, одягнені в лахміття. Вони були схожими на живих мерців. Між ними сновигали лікарі, працівники Червоного Хреста і журналісти.

До В’янн підійшов чоловік і тицьнув їй в обличчя поблякле чорно-біле фото.

— Ви її бачили? Останнє, що ми про неї чули, — те, що вона в Аушвіці.

На фото була гарненька усміхнена дівчинка з велосипедом. На вигляд їй було не більше від п’ятнадцяти.

— Ні, — сказала В’янн. — Мені шкода.

Скрізь були схвильовані родини. Вони тримали в руках знімки своїх близьких та благали дати їм хоч якусь інформацію. Стіна праворуч була вкрита фотографіями і записками з іменами й адресами. Антуан підійшов до В’янн і поклав руку їй на плече.

— Ми її знайдемо, Ві.

— Мамо? — гукнула Софі. — З тобою все гаразд?

Вона глянула на доньку.

— Може, варто було лишити тебе вдома.

— Надто пізно захищати мене, — відповіла Софі. — Ти ж сама розумієш.

В’янн ненавиділа цю реальність. Вона взяла доньку за руку й рішуче пішла крізь натовп. Антуан плентався поруч. Ліворуч вона побачила купку худих, як скелети, чоловіків у брудних смугастих піжамах. Як вони вижили?

Вона не усвідомлювала, що знову зупинилася, поки перед нею не виринула жінка.

— Мадам? — тихо сказала співробітниця Червоного Хреста.

В’янн відірвала погляд від чоловіків.

— Я шукаю декого… мою сестру, Ізабель Розіньйоль. Її заарештували за допомогу ворогу й депортували. А ще мою найкращу подругу — Рейчел де Шамплейн. Її теж депортували. Її чоловік Марк був військовополоненим. Я… не знаю, що з ними і як їх шукати. І… у мене є список дітей євреїв із Карріву. Я маю передати їх батькам.

Худенька сива жінка дістала аркуш паперу й записала імена, які їй назвала В’янн.

— Я зараз піду перевірю записи. А щодо дітей, ходімо зі мною.

Вона провела їх трьох до кімнати в кінці коридору. Там за столом сидів старий чоловік із довгою бородою, обкладений стосами паперів.

— Мсьє Монтан, — сказала співробітниця Червоного Хреста. — Ця жінка має інформацію про дітей євреїв.

Літній чоловік поглянув на неї червоними очима та характерним жестом підкликав їх до себе.

— Заходьте.