Петро Петрович Толочко - Київська Русь

у політичному житті країни значною мірою визначалась особливостями її організаційної структури. Мова йде про централізацію церковного управління, яке в принципі відповідало світському, але засновувалося на міцнішій морально-правовій базі. На чолі Руської православної церкви з кінця X ст. стояв митрополит Київський. Пізніше, але ще в часи Київської Русі, його повний титул звучав “митрополит Київський і всія Русі”, який мав візантійське походження. Обрання і висвячення митрополитів із грецьких ієрархів здійснювалося константинопольським патріархом, урочистий акт інтронізації відбувався в Софії Київській. Відомі лише два випадки відхилення від цієї узвичаєної, але не зовсім канонічної норми.

Авторитет і влада київських митрополитів були визначені грецьким “Номоканоном”, визнаним великими київськими князями. Митрополити поставляли єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які завинили перед канонами. Всього з кінця X ст. до 40-х років XIII на Русі відомо 22 митрополити[642]. За невеликим винятком становище їх було стабільним. Верховна влада митрополитів над усіма єпархіями Русі не ставилась під сумнів ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів. Київські митрополити були членами постійного синоду в Константинополі, а деякі з них — й імператорського сенату з високим придворним титулом протопроєдра. Здебільшого київські митрополити були людьми високоосвіченими, визначними богословами і полемістами, авторами церковних проповідей, канонічних заповідей, пастирських послань, церковноправових творів. Особливо відзначились у цьому митрополити: Іоанн І (1017 — 30-ті роки XI ст.), Іларіон (1051 — 1054), Георгій (1065 — 1077), Іоанн II (1078 — 1089), Никифор І (1104 — 1115), Клим (1147 — 1155), Кирил І (1224 — 1233).

Висвячення митрополита Іларіона. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Формально Київська митрополія від самого початку була однією із 60-ти, пізніше 70-ти митрополій Константинопольського патріархату. А фактично посідала особливе місце в структурі візантійської церкви. За розмірами вона переважала патріархат і обіймала територію окремої великої держави, населеної слов’яно-руським етносом. По суті, це була помісна церква з широкою автономією. Висновки окремих дослідників про необмежені права патріарха в управлінні справами Руської православної церкви значно перебільшені. Вони навряд чи поширювалися далі обрання і висвячення митрополита і одержання час від часу грошової данини з митрополії. Насправді Київська митрополія була самоврядною церковною структурою, вся діяльність якої підпорядковувалася національним інтересам Русі. На користь цього свідчить і той факт, що за Руською православною церквою було визнано право богослужіння національною мовою.

Цей факт мав як позитивні, так і негативні наслідки. На відміну від католицького Заходу, де молились і писали по-латині, на Русі склалися кращі умови для розвитку національної писемної культури. З іншого боку, церковнослов’янська мова не давала можливості безпосереднього доступу до надбань античної цивілізації. Русь вимушена була знайомитися з давніми літературними творами у перекладах.

В історіографії неодноразово порушувалось питання про роль греків-митрополитів на Русі. Було це злом для руської церкви і держави чи благом? Є.Є. Голубинський схилявся до думки про користь цих поставлень, мотивуючи свій висновок тим, що митрополити-греки не були тісно пов’язані з великими князями і стояли над політичними пристрастями, що кипіли на Русі[643]. Думку цю поділяють більшість дослідників. Вона загалом слушна, хоч абсолютизувати її не слід. Від урядування митрополитів-греків мали місце і певні збитки, в тому числі й економічного характеру.

Що стосується миротворчої діяльності київських митрополитів, то вона була визначною, можливо, саме завдяки їх грецькому походженню.

До другої половини XI ст. належить становлення двох нових митрополій — Чернігівської і Переяславської. Подія ця відобразила до певної міри важливі зміни у формі політичного устрою Русі, появу так званого тріумвірату Ярославичів. Слід, проте, визнати, що спроба розосередження церковно-адміністративних функцій між Києвом, Черніговом і Переяславом не мала успіху. З розпадом тріумвірату і новим посиленням влади київського князя необхідність у трьох митрополіях відпала. Сталося це, очевидно, за правління Всеволода Ярославича, який підтримував тісні зв’язки з Візантією.

Чернігівська і Переяславська митрополії, поза всяким сумнівом, були титулярними і не мали у своєму підпорядкуванні єпископій. По суті, йдеться лише про титул владик, які продовжували очолювати єпископські кафедри. Таким титулярним митрополитом був, зокрема, Єфрем, який займав переяславську єпископську кафедру в 1070 — 1090 рр.

Інститут титулярних митрополій мав значне поширення у Візантії, але на Русі не прижився. Певно, не мав належної підтримки від патріархії. Греки, як відомо, ревно ставилися до єдності і неподільності підпорядкованих їм церковних провінцій. Це обумовлювалося правилами Халкедонського Вселенського Собору. Досить згадати, як Константинопольський патріархат рішуче припинив спробу Андрія Боголюбського заснувати у Володимирі ще одну митрополію.

Згідно з літописними свідченнями XVI — XVII ст., на Русь разом з митрополитом прийшли чотири (за іншими даними — шість) єпископи[644].

З 992 р. засновуються єпископські кафедри. До першого етапу формування церковної організації належить заснування кафедр у Чернігові, Новгороді, Білгороді, Полоцьку. Дещо пізніше виникають єпископії Володимирська, Юр’ївська, Ростовська.

Заснування єпископій перебувало безпосередньо у віданні київського митрополита і зумовлювалося внутрішніми потребами життя Руської православної церкви. Перші єпископські кафедри були засновані насамперед у головних центрах Руської землі, а також форпостах слов’янської колонізації суміжних неслов’янських територій.

Кафедра у Юр’єві, заснована після 1036 р., мала виконувати завдання християнізації “печенізького поля”. Аналогічну роль, очевидно, відігравала Новгородська, Переяславська, а пізніше і Ростовська єпископії (1073 — 1076), до місіонерської діяльності яких належали великі масиви окраїнного руського, а також тюркомовного і угро-фінського населення.

Білгородська кафедра впродовж всієї історії Русі, очевидно, управляла Київською єпархією, а єпископ білгородський виконував нерідко обов’язки вікарія митрополита. Як свідчать літописні повідомлення, в кінці XII ст. Юр’ївська і Білгородська кафедри нерідко об’єднувалися під управлінням єдиного єпископа.

В XI ст. виникли єпископські кафедри у Володимирі-Волинському (1078 — 1085), Турові (1088), Перемишлі (існувала вже до 1087 р.). У XII — XIII ст. з’явились епископії у Смоленську (1134 — 1136), Галичі (1140-ві роки), Рязані (перед 1207 р.), Угровську (перед 1240 р.), Луцьку (перед 1240 р.). Усього перед вторгненням на Русь орд Батия в ній існувало 16 православних єпископських кафедр. Із них одна — Новгородська — мала титул архієпископи*, проте тільки титулярної, почесної, підпорядкованої не безпосередньо патріарху, а київському митрополиту.

Очолювали єпархії, що в XII — ХІІІ ст. територіально наближалися до князівств, єпископи, яких присилали із Візантії і обирали з руського чорного духовенства за згодою митрополита і великого князя. Згідно з свідченням володимирського єпископа Симона (помер у 1226 р.), тільки із Печерського монастиря вийшло близько 50 єпископів[645]. Безпосереднє адміністративне управління зосереджувалось у руках владичних намісників, посаду яких запроваджено найпізніше в XII ст.[646]