Петро Петрович Толочко - Київська Русь

помер черговий митрополит-грек Федір, сам відправив до Константинополя посольство з проханням визнати Клима законним митрополитом Русі. Посли Ростислава зустрілися в дорозі з новим митрополитом, який уже вирушив на Русь, і разом повернулися до Києва.

Колись великого київського князя Ізяслава образило зволікання патріарха із присиланням в Русь митрополита, тепер його брата Ростислава образила поспішність патріарха. Він спершу не погоджувався прийняти нового митрополита, але зрештою змушений був піти на поступки. При цьому ніби сказав такі слова: “Я сего митрополита за честь и за любовь царскую нынѣ прийму, но впредь ежели патриарх безъ ведома и определения нашего, противно правил святихъ апостолъ въ Русь митрополита поставитъ, не токмо не прииму, но и закон сдѣлаемъ вечный избирать и поставлять епископамъ Рускимъ с повеления великого князя”[635].

Свідчення літопису Татищева В.М. сприймаються дослідниками з певним скепсисом, але, принаймні, їх змістова частина не повинна викликати недовіри. Адже, по суті, те ж саме нам повідомляє і Іпатіївський літопис у статті 1164 р.: “Прийде митрополитъ Иванъ в Русь, и не хотѣ его Ростиславъ прияти, занеже отрядил бяше Ростиславъ Гюряту Семковича къ цареви, хотя оправити Клима въ митрополью: и възвратися опять Гюрята изъ Олешья с митрополитомъ и с царевомъ посломъ”[636].

Із подальшого викладу видно, що між Ростиславом і імператорським послом відбулася серйозна розмова. Посол передав великому князю послання імператора. “Молвить ти царь, аще примеши с любовью благословение отъ святыя Софья...”[637]. Далі в літопису пропуск і, напевно, не випадковий. Є.Є. Голубинський вважав, що пильний цензор вилучив із літопису нечемні слова Ростислава, щоб пом’якшити конфліктну ситуацію[638]. Якими були ці слова в протографі статті Іпатіївського літопису, сказати важко, але, можливо, саме ті, які доніс до нас В.М. Татищев.

Запевнення імператора в шанобливому ставленні до великого київського князя, підкріплене багатими царськими подарунками (“приела царь дары многы Ростиславу, оксамиты и паволокы и вся узорочья разноличная”), зробило свою справу, і він змінив гнів на милість.

Усе сказане дає підстави стверджувати, що ідея усамостійнення Руської православної церкви або, принаймні, досягнення її більшої незалежності від Константинополя мала поширення серед певних урядових і церковних кіл Русі. Разом з тим слід визнати, що загальної підтримки вона не здобула. Рішення Собору 1147 р. не знайшли визнання не лише з боку Візантії, а й більшості церковних і політичних діячів Русі.

Прапором опозиції Ізяславу і Климу Смолятичу став новгородський єпископ Нифонт, один із найавторитетніших ієрархів, до того ж, русин за походженням. Його церковне служіння розпочалось у Печерському монастирі, де він був ченцем. Ні умовляння, ні погрози, ні навіть ув’язнення в Печерському монастирі, до якого вдалися Ізяслав і Клим Смолятич, не змусили Нифонта визнати канонічність поставлення Клима на митрополита. Непокірливий новгородський єпископ вважав себе безпосередньо підвладним патріарху, про що й заявляв відверто: “Не могу с тобою служити, ни въспоминати тебе, въ святѣй службѣ, но поминаю патриарха”[639].

Константинопольський патріарх активно підтримав Нифонта і його прихильників у Русі. Новгородський владика одержав титул архієпископа. У статті 1156 р. Іпатіївського літопису повідомляється, що патріарх зарахував Нифонта за канонічну вірність Константинополю до святих. “Патриархъ же приела к нему грамоты, блажа и причитая къ святымъ его; он же боле крѣпляшеться, послушивая грамотъ патриаршь”[640].

Доводиться визнати, що становище Нифонта укріплювали не лише патріарші грамоти. Мав він велику підтримку і в Русі. Серед його однодумців були єпископи смоленський, полоцький, князі Юрій Довгорукий і Святослав Ольгович, братія найавторитетнішого в Русі монастиря — Печорського. Недаром, по смерті, Нифонт удостоївся бути похованим у почесному місці монастиря — Феодосієвій печері. Діяльність новгородського владики дістала високу оцінку літописців: “То бо Нифонтъ епископъ бысть поборникъ всей Руской земли”[641].

Собор 1147 р. не тільки не консолідував сили довкола ідеї усамостійнення Руської православної церкви, а й призвів фактично до її розколу. Повноваження Клима Смолятича визнавалися лише єпископами Південної Русі і то тоді, коли київський великокнязівський стіл займав Ізяслав Мстиславич. При втраті ним Києва змушений був відразу піти з нього і митрополит Клим.

Після смерті Ізяслава київський стіл перейшов до його постійного супротивника Юрія Довгорукого, який ніколи не визнавав митрополичих повноважень Клима. Новим митрополитом став грек Костянтин. Зайнявши кафедру, він повів рішучу боротьбу з прибічниками Клима і заведеними ним порядками. З усіх його посвячень були визнані тільки дияконські і ті лише після того, як диякони дали Костянтину “Рукописання” на Клима.

Із слів сина Ізяслава Мстиславича довідуємось, що митрополит-грек прокляв його батька. Як обійшовся він з ідейним однодумцем великого князя єпископом Онуфрієм? В літописі про це жодної згадки нема, як, до речі, і про самого Онуфрія. Під 1158 р. єпископом Чернігова названий Антоній, грек за походженням. Це дає підстави припустити насильницьке усунення Онуфрія з єпископії, яку він посідав близько 15 років.

Оцінюючи спробу Ізяслава Мстиславича і чернігівського єпископа Онуфрія досягти незалежності в управлінні Руською православною церквою, слід визнати, що вона не знайшла широкої підтримки ні в церковних, ні в політичних колах. Можна сказати, що вона не була на часі. Умови роздробленості і державно-політичної нестабільності Русі не сприяли перетворенню цієї прогресивної київської ідеї в загальнонаціональну.

Руська православна церква у політичній системі держави

Руська православна церква не обмежувалася тільки конфесійною діяльністю, вона являла собою одну з важливих суспільно-політичних сил в Русі, справляла відчутний вплив на всі сфери державного життя і була, по суті, частиною самої держави. Велика політична і правова традиція, принесена на Русь із Візантії, дозволила їй швидко стати в ряд провідних суспільно-політичних структур і взяти на себе деякі державні функції. Церква сприяла встановленню на Русі нового способу виробництва, допомогла виробити норми феодального права.

Економічне становище церкви визначалось її природним входженням у надбудовну структуру держави. Вже “Уставом” князя Володимира Святославича церкві визначалася десята частина надходжень “во всей земле Руской”. З часом це юридичне право на десятину ще більш розширилось, а в XII ст. церква стала великим землеволодільцем з власними земельними угіддями, селами і містами.

Руська православна церква надала велику допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в єдиній державній системі. Впродовж всієї історії Русі церква була одним із реальних і суттєвих інтегруючих елементів між різними давньоруськими землями, сприяла утвердженню в народі почуття єдності його країни. І пізніше, коли Русь виявилась розірваною монгольськими і литовськими феодалами на частини, гасла православ’я відігравали визначну роль у боротьбі за національну незалежність давньоруських земель.

Роль Руської православної церкви