Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Ось і я, Локі.  

Ми разом обернулися до дверей. Там у своїй подертій темно- синій куртці й армійських черевиках, під якими по мармуровій підлозі вже розпливалася брудна зеленкувата калюжка, стояла Костомаха-Фло. За віконною шибкою з вулиці було видно обличчя швейцара, він злякано й спантеличено дививсь услід Фло, ще дужче вирячивши очі й роззявивши рота.  

Правду кажучи, так само зреагувала на її появу й Кіпсова команда. Навіть Голлі Манро на хвилину розгубила свій лагідний спокій. На плечі Фло несла свою просяклу полотняну торбину. Підійшовши ближче, вона скинула її просто на подушки з лавандою, виставлені на продаж, і ліниво позіхнула. Під курткою на Фло були бруднюща сорочка, дірявий светр і потерті джинси, підперезані бувалим у бувальцях паском. Сморід, яким зазвичай тхнуло від Фло, теж нікуди не подівся.  

— Отак буде краще, — сказала вона. — Ці мозолі мене сьогодні просто змучили... Локі, може, познайомиш мене зі своїми новачками? Проте не турбуйся, я сама здогадаюсь, хто з них хто: ти ж мені стільки розповідав про них... Ти, мабуть, Кіпс? Чула я про фальшиві діаманти на твоїй рапірі. Хочеш, подарую тобі ще кілька таких цяцьок? Вони частенько трапляються в мулі біля Вуліча, трохи нижче від крематорію.  

Кіпс так скривився, ніби йому зацідили по обличчю протухлою рибиною. А коли врахувати ще й пахощі, які линули від Фло...  

— Е-е... дякую, не треба. — пробурмотів він. — А ви...  

— Флоренс Боннер. Наголос на   другому    складі, до твого відома! А ти. напевно. Кейт Ґодвін. Ще худорлявіша, ніж я думала. й справді без підборіддя... А ти... — Фло загадково всміхнулася до Бобі Вернона. —Дуже рада тебе бачити, Бобі. А тепер спитай, навіщо мені ця торбина.  

Бобі трохи позадкував:  

— Е-е... Навіщо ж вона тобі?  

— Тут мої   артефакти, —    відповіла Фло. нахиляючись до Бобі. — Те. що я знаходжу ночами в м’якому, вогкому річковому мулі... Хочеш поглянути? Зараз я посаджу тебе туди — ти ж такий маленький!  

Вернон зойкнув і сховався за спиною Кейт Ґодвін. Тим часом Фло вже обернулася до Голлі Манро. Мушу зізнатися, що я з нетерпінням чекала цієї хвилини, однак наша помічниця перша зробила свій хід і простягла їй руку:  

— Голлі Манро, нова секретарка Ентоні Локвуда. Дуже рада з вами познайомитись.  

Я чекала, що відповість на це Фло: може, просто перекине нашу любу секретарочку обличчям у лавандові подушки? Проте Фло не виправдала моїх надій. Вона поморгала і, їй-право, в неї навіть почервоніли щоки під шаром бруду:  

— Мені теж дуже приємно.  

І вони потиснули одна одній руки, а мене це чомусь роздратувало.  

— Гаразд. — мовив Локвуд. — Усі на місці, всі перезнайомились. Пора починати. Адміністратор уже чекає нас.  

— Я не певна, чи варто взагалі його турбувати... — зауважила Кейт Ґодвін. не зводячи з Фло очей. — Якщо тут і були привиди, то зараз вони всі до одного порозбігались.  

Нинішній адміністратор — Семюел Ейкмер — виявився представником четвертого покоління власників магазину. То був метушливий непримітний чолов'яга середнього віку з невиразним лицем і залисинами. Щоб хоч якось привернути до себе увагу, він убрався в темний італійський костюм у яскраво-малинову смужку. З нагрудної кишені піджака визирала хусточка, так само малинова, що скидалася на пуп'янок квітки. Закоти на рукавах сорочки були завеликі й мало не до самісіньких пальців затуляли долоні. Краватка на адміністра- торовій шиї була також яскравого рожевого кольору: я помітила. як Локвуд скривився, тиснучи руку панові Ейкмеру. Адміністратор непривітно позирнув на наші торбини й рапіри і щільно стиснув губи, коли ми пояснили, навіщо прийшли сюди.  

— Боюся, що це неможливо, — відповів пан Ейкмер, вислухавши Локвуда. — У нас поважний торговельний заклад. Тут не годиться порпатись чужим.  

Я тим часом оглядала його кабінет. То була не дуже велика кімната, проте в ній вистачало місця для покритого мармуром письмового стола, крісла, кошика на сміття, шафи з документами й вазона з темно-зеленою юкою. Влізли б сюди й один-два співробітники, якби стали перед столом з кашкетами в руках. Але що казати