Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

в блакитний колір і щільно замальовану зірками, планетами й товстенькими купідончи- ками. Стіни були вкриті фресками із зображенням фавнів, німф та чудернацьких тварин і дерев. Перед нами, обабіч головних сходів, працювали два ескалатори, що піднімали відвідувачів на другий поверх. Тут, у вестибюлі, легко було уявити собі звуки музики, жонглерів, факірів... Тепер, одначе, вицвіті фрески були обклеєні попередженнями від ДЕПРІК і оголошеннями про майбутні розпродажі, а позолота з кручених колон майже облетіла. Між прилавками, де красувалися дешеві лавандові обереги, й кількома потріпаними манекенами походжали нечисленні покупці. З динаміків хрипко лунала гучна, одноманітна музика.  

Єдиною хоч трохи цікавою річчю у вестибюлі було поставлене біля одного з ескалаторів штучне дерево, зроблене з дротин і шматків кори, з якого звисали листки — клапті червоної, помаранчевої й золотистої матерії. Дерево мало тендітний і загадковий вигляд. Ми поставили коло нього свої торбини, й Локвуд вирушив шукати адміністратора.  

— Яку них усе занепало відтоді, як я була тут востаннє! — зауважила Голлі Манро. — Чи, може, я була тоді ще замала, щоб це помітити?..  

Вона розстебнула пальто й стягла рукавички з рук. Як і зазвичай. Голлі одяглась так. ніби зібралась на світську вечірку в садку, а не на гонитву за привидами в найзловіснішій частині Лондона. Може, це й не дуже добре, та я. правду кажучи, щиро сподівалась на те, що вона ще вночі впаде в якусь розкриту домовину чи розтягнеться на землі в катакомбах. Ні. я зовсім не бажала, щоб вона вдарилась. Тільки щоб вимурза- лась. Вимурзаласьу бруді. І   не лише    в бруді.  

Джордж тим часом оглядав вестибюль.  

— Обстанова тут не дуже, — бурмотів він. — Особливо цей манекен — такий бридкий... О. це ти, Квіле? Пробач, я переплутав.  

З-за штучного дерева саме вийшли Квіл Кіпс. Кейт Ґодвін та Бобі Вернон. У них теж були повнісінькі торбини, а в малого Вернона ще й здоровенна соляна рушниця через плече.  

— Ось чому я й не хотіла йти сюди. — мовила Кейт Ґодвін. — Тепер нам цілу ніч доведеться слухати такі недолугі дотепи. А це ще гірше за привидів.  

Джордж підняв руку:  

— Пробачте, я більше не буду... Знайомтесь, це Голлі.  

Знайомство розпочалося. Кіпс витончено й люб’язно вклонився. Бобі Вернон хихикнув, тиснучи Голлі руку. Кейт Ґодвін привіталась із Голлі так само холодно, як і під час минулої, першої зустрічі. Наша помічниця відповіла їй аж ніяк не лагідніше.  

Повернувся Локвуд. Пальто майоріло за його спиною.  

— Привіт, командо. — всміхнувся він.  

— Щось ти запізнюєшся, — пирхнув Кіпс.  

— Я тут керівник, — заперечив Локвуд, — а без керівника нічого не розпочинають. Отже, це не   я    запізнився, а   ви    прийшли зарано. Гаразд, облишмо жарти. Я щойно розмовляв з адміністратором. Як тільки дістанемо від нього дозвіл, розпочнемо оглядати магазин. Поговоримо з працівниками, поки вони ще тут. Це можна робити парами чи навіть поодинці — тільки завидна, до того, як смеркне. Коли звечоріє — ніякої самодіяльності. Працюватимемо лише парами.  

Бобі Вернон був такий малий, що нам здавалось, ніби він стоїть не поряд, а в сусідній кімнаті. Він підняв свою тоненьку ручку:  

— Яким чином?  

— Не розумію тебе. Бобі, — насупився Локвуд.  

— Як ми розіб’ємось на пари? Нас семеро. Один зайвий.  

— Ось ти про що... Хіба я не казав вам? З нами буде ще одна людина. Думаю, вона скоро надійде.  

— Хто? — спитала я. Про восьмого члена команди Локвуд нікому з нас не казав. Щось він мудрує...  

Кіпс це теж відчув:  

— Сподіваюсь, це буде   справжній    агент, а не хтось із твоїх дивакуватих приятелів. Тоні.  

— Е-е...