Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Локвуде... — почав Джордж.  

— Зачекай! — вигукнула я, підскочивши зі стільця й вирячившись на Локвуда.  

Чому я це зробила? Іншим разом я сиділа б тихенько, не сперечаючись. Але не тепер. Не після минулої ночі. Напруження, що накопичувалось у моїй душі, вимагало виходу, прагнуло виплює - нутись. До того ж мені кортіло зробити хоч   щось    корисне — поринути з головою в роботу за межами наших звичайних буднів. Я знала, що Голлі вже приготувала для нас цілу купу справ, на які ми знову виходитимемо поодинці. А тут перед нами відкривалось дещо інше — більше, химерніше, небезпечніше, й мені не хотілося втратити це через уперті Локвудові гордощі.  

До речі, про Локвудові гордощі... Вони завжди були частиною його вдачі, пов’язаною з його відчуженістю — від мене, від усіх, від здорового глузду. Так, я не мала права посилатись ні на його сестру, ні на його власне минуле, проте   могла   кинути виклик його гордощам.  

— Я вважаю, що нам слід пристати на Кіпсову пропозицію. — заявила я. — Тут, Локвуде, помирають люди, й ми не можемо стояти осторонь. Ми повинні діяти. Повинні взятися до цієї справи, навіть якщо доведеться йти на компроміси. Цей універсальний магазин такий величезний, що навіть для звичайної розвідки нам знадобиться серйозна команда. А в Кіпса команда серйозна, ми це знаємо. Якщо ми віримо Джорджеві, — провадила я, — якщо цінуємо його роботу, то мусимо це зробити. Заради нього. І заради самих себе теж.  

Локвуд уважно поглянув на мене. Я зненацька відчула, як червоніє моє обличчя.  

— Я просто не знаю, чи є в нас інший вибір, — закінчила я й поспіхом сіла.  

Тепер уже Джордж зацікавився калюжкою кави на столі, позирав то на неї, то на мене. Кіпс, виявивши чуття, якого я від нього й не сподівалась, зупинився поблизу, вдаючи, ніби спостерігає за тим, як два хирляки з агенції «Бане» тягнуть до найближчого намету здоровенний лантух із залізними стружками. Довкола заклопотано снували службовці ДЕПРІК та агенти з різних компаній. Над площею линув нескінченний гомін. А Локвуд досі дивився на мене. А я — на нього, чекаючи, що він скаже.  

Універсальний магазин братів Ейкмер — до нього ми. об’їхавши закриту зону Челсі. врешті дістались на таксі — був чи не найгроміздкішою спорудою в західній частині Кінґс-Роуд. Велика, трохи похмура п’ятиповерхова будівля займала собою цілий квартал. З її стін, наче ребра, виступали прямокутні пілястри. оздоблені жолобками. Виблискували шибки вікон: високо над нами лопотіли під вітром різнобарвні прапорці. Швейцар у яскравій лівреї стояв перед скляними вхідними дверима. Якби ви подивились на цю споруду трохи здалеку — скажімо, з порослого травою пагорба, що здіймався там. де дорога завертала на південь, — вам було б видно, що зовні вона нічим не поступалась найкращим універсальним магазинам на Оксфорд-стріт. Щоправда, перейшовши вулицю, ви помітили б облуплений фасад із плямами від лондонського смогу, вицвілу фарбу на одвірках і навіть лупу на швейцарових плечах. Еге ж, не все на світі таке гламурне, як видається спочатку.  

Те саме, до речі, стосувалось і згаданого мною пагорба, довкола якого купчились кав’ярні й салони модного одягу. Коли ми проходили через цей пагорб, Джордж легенько штовхнув мене ліктем і прошепотів:  

— Чумне кладовище...  

— А де в’язниця?  

— Радше за все. під магазином Ейкмерів.  

Ярдів за п’ятдесят виднів кордон ДЕПРІК, що перегороджував шлях до центру Челсі, — такий самий, як на Слоун-Сквер, Ейкмерам пощастило двічі: їхній магазин не потрапив до зони евакуації й жодного разу не зазнавав навали привидів.  

— Комендантська година з п’ятої. Ми зачиняємось о четвертій, — промовив червонолиций швейцар з виряченими очима й пишними, яку моржа, вусами. Він неласкаво позирнув на нас, коли ми вчотирьох — Локвуд, Джордж, Голлі Манро і я — проходили повз нього в двері. Ми ледве протиснулись туди зі своїми рюкзаками й торбинами. Найважче довелось мені, бо в моєму рюкзаку, крім звичайного знаряддя, лежала ще одна річ — велика, обернена полотном склянка. Н   аші   рапіри чіплялись за вигнуті дерев’яні панелі дверей.  

Просторий вестибюль і досі нагадував про колишню бучну славу магазину. Кручені гіпсові колони з позолотою підтримували високу стелю, пофарбовану