Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

про вісьмох похмурих агентів у повному спорядженні, з рапірами й каністрами на поясах? Еге ж, таке видовище точно роздратувало б пана Ейкмера навіть до того, як він оглянув би нас поодинці. Річ у тім, що Джордж саме доїдав бутерброда з тунцем, збираючи крихти в підставлену знизу долоню; Бобі Вернон прилаштовував на плечі свою здоровенну рушницю, а Кіпсові й Фло навіть не треба було нічого робити, вони й так справляли неабияке враження. Тож я цілком розуміла цього дженджуристого чолов'ягу.  

— Пане Ейкмере, — мовив Локвуд, — за кілька кроків від вашого магазину відбувається потужна навала привидів. Ви розумієте, що ми маємо право вести розслідування в   будь- якому    місці, що має стосунок до цього явища?  

— Смішно й чути! В нас не було помічено жодного небезпечного Гостя!  

— Жодного Гостя? В Челсі? Та невже? Дивна заява!  

— Ну, звичайно, невеличкі прикрощі в нас траплялись. Років з десять-дванадцять тому. Але з ними ще тоді було покінчено.  

— Ви маєте на увазі привиди тих спостерігачів, що загинули під час війни? — перепитав Джордж.  

— Я вже не пам’ятаю подробиць... — адміністратор махнув своїм закоченим рукавом. — Але після тієї пригоди магазин було перебудовано з додатковим захистом від потойбічних сил. Ми вмонтували в фундамент і стіни залізні смути. Роздали всім співробітникам срібні брошки та інші обереги. У кожній кімнаті є лавандові букети і розпилювачі солі від Ротвела. Навіщо ми все це робимо? Бо найголовніше для нас — це безпека покупців. І ми її гарантуємо. До того ж у нас є відділ, де продаються срібні прикраси. Хіба цього замало, скажіть мені, заради Бога? Ні. вам тут нема чого робити.  

— Ми поводитимемось якнайобережніше, — запевнив Локвуд.  

Адміністратор усміхнувся, не розтуляючи вуст, через те його усмішка скидалася радше на тріщину в камені.  

— О, я знаю, як працює ДЕПРІК. Зачиняє найпопулярніші магазини. Скажімо, універмаги Болдера в Патні чи Фернсворта в Кройдоні. Тут я цього не дозволю.  

— Ніхто не збирається вас зачиняти, — заперечив Локвуд, — А якщо ми   що-небудь    і знайдемо у вас, то хіба не в ваших інтересах буде його позбутися?  

—Агенти завжди поводяться як розбишаки! Тільки працювати заважають... і піддають небезпеці життя безневинних людей!  

— Джордже, скільки клієнтів загинуло за всі роки нашої роботи?  

— Здається, жодного.  

— Ось бачите? Гадаю, це переконає вас, пане Ейкмере. Ми проводимо розслідування тихо й так само чинитимемо нині.  

— Ні. Це моє останнє слово.  

Локвуд зітхнув і пошукав у кишені:  

— Гаразд. Тоді ось вам ордер від ДЕПРІК, підписаний інспектором Монтеґю Барнсом...  

— Дозволь мені. — виступив уперед Кіпс. — Пане Ейкмере. моє прізвище Кіпс. Я — керівник команди з агенції «Фіттес* і відповідаю, зокрема, за громадську безпеку. Ми серйозно ставимось до будь-яких спроб відмови забезпечити все необхідне для нашої оперативної роботи. Я маю право в надзвичайних ситуаціях негайно затримувати таких порушників, щоб потім вони були покарані згідно з відповідною статтею закону, — він згорнув руки, хруснувши своїми тонкими пальцями. — Сподіваюсь, що ці заходи не доведеться застосовувати до вас?  

Ейкмер спантеличено заморгав:  

— Не знаю... Щось я не розумію, що це все означає...  

— Це означає одне, — відповів Кіпс. — Або ви дозволяєте нам працювати, або ми посадимо вас під арешт. От і все.  

Адміністратор поринув у крісло, витяг із кишені свою малинову хусточку і витер нею спітніле чоло.  

— Уночі — привиди, вдень — озвірілі діти... Що за часи настали! Гаразд, працюйте собі. Все одно нічого не знайдете.  

Локвуд тим часом не зводив очей з Кіпса.  

— Дякую, сер, — сказав він. — Ми вдячні вам за допомогу.  

— Зараз не до люб’язнощів... Гаразд, у мене