Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— «Пори року»? Ви маєте на увазі оте ганчір’яне дерево у вестибюлі?
— Це не просто «дерево», а «Осінь» — робота уславленого митця-інсталятора Ґустава Крампа. Ви знаєте, що кожен листочок, кожну лусочку кори він приклеював власноручно? На цю роботу він витратив цілий період своєї творчості, й вона дуже-дуже дорога! Я просто не дозволю вам зруйнувати цей твір!
— Звичайно, ми будемо вкрай обережні, — трохи помовчавши, відповів Локвуд.
— У нашому магазині все налагоджено, — провадив пан
Ейкмер. — Усе по своїх місцях. — Ніби на підтвердження цих слів він поправив дві ручки, що лежали на столі поряд із прес- пап'є. — І прошу вас не заважати моїм працівникам виконувати їхні обов'язки.
— Що ви! Будьте певні, ми з належною повагою поставимось до вашого закладу. Правда?
Ми кивнули. Джордж нахилився до мене й прошепотів:
—Люсі. коли ми підемо вниз, нагадай мені, щоб я висякався в цю «Осінь».
— Ще одне запитання. — сказав Локвуд. коли ми вже обернулися до виходу. — Ви кажете, що небезпечних Гостей у вас немає. Навіщо ж тоді вашим працівникам носити срібні брошки?
— Бо тут теж можуть з'явитися привиди. А де вони тепер не з'являються? — кінчик хусточки в Ейкмеровій кишені вистромився вперед, ніби вказуючи нам на двері. — Проте мої співробітники захищені як слід. Мій принцип простий: не лови ґав. працюй тільки вдень, носи срібло — і ніхто тебе не потривожить.
Насправді, одначе, тут не все було так чудово, як хвалився адміністратор.
— Зранку ніби все гаразд, — розповів нам продавець із відділу чоловічого одягу. — І надвечір теж. поки у вікнах сонячно. А от полудень я не люблю. Ніби й на вулиці тоді ясно, а в нас тут затінок. І повітря стає таке важке, густе... Пахне ніби картоном і пластиковим упакуванням, що лежать у нас у підвалі. Ми знімаємо їх із нового одягу.
— Неприємний запах? — поцікавився Локвуд.
— Як вам сказати... Трохи важкий, але терпіти можна...
— Я взагалі нічого не помічаю, коли заклопотана, — сказала молоденька продавчиня з відділу косметики. — Коли трапляється перерва, тоді я звичайно вибігаю надвір. Побалакати зі швейцаром чи просто ковтнути свіжого повітря.
— Навіщо? — запитала я. — Чому вас так тягне надвір?
— Тут повітря якесь гнітюче. Важке. У нас. мабуть, погано працюють кондиціонери...
Чотири інші продавці, що працювали на різних поверхах, теж поскаржились на важке повітря в будівлі й так само вважали, що в магазині зіпсовані кондиціонери. Несподівану річ повідомила нам панна Дейдре Перкінс — п'ятдесятип'яти- річна продавчиня з відділу шкіряних виробів, висока, тонкогуба. вбрана в сувору чорну сукню.
— Якщо тут є Гість, — сказала вона. — ви знайдете його на четвертому поверсі.
Я облишила черкати нотатки в записнику й підвела голову. Голлі Манро, що розмовляла поряд з іншими продавчинями, теж підійшла до мене:
— Справді? Чому?
— Його бачила там Карен Добсон. Прибігла тоді з відділу жіночої білизни бліда, як крейда. Це було десь у вересні, надвечір. перед самісіньким закриттям. Вона казала, що бачила Гостя в дальньому кінці коридору, — панна Перкінс несхвально шморгнула носом. — Може, й прибрехала. Вона любила все перебільшувати. Я сама
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.