Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Зрозуміло. То це був справжній прояв? Ще завидна?  

— Еге ж, то був Гість, — панна Перкінс належала до тих людей, що вперто оминають у розмові слово «привид». —Тоді ще не звечоріло, але день випав хмарний і дощовий. Надворі було досить-таки темно. А тут, усередині, горіли лампи.  

— Може, нам краще переговорити з самою Карен? У якому ві   дділ   і вона працює?  

— Вже не працює. Вона померла.  

— Померла?  

— Нагло померла. Вдома, — панна Перкінс говорила ніби з якимось похмурим задоволенням. — Вона, бачте, курила, а це шкодить серцю. Казали, що й померла вона від серцевого нападу, — продавчиня поправила паски на вішаку. — Я гадаю, що вона сама тепер стала Гостею.  

— Ні, це відбувається не так, — заперечила я.  

— А вам звідки знати? — в голосі панни Перкінс мені почулося роздратування. — Звідки вам знати, як і навіщо хтось із наших родичів чи друзів вирішує повернутись? Може, ви питали про це в них самих?  

— Ні. мадам. — відповіла Голлі Манро. — Розмовляти з привидами — це нерозумно.  

Цієї миті вона позирнула на мене. Я так і думала, що Голлі це зробить. Адже в будинку панни Вінтерґарден саме   я    заговорила з привидом. Стиснувши губи й трохи помовчавши, я запитала в продав чині:  

— А Карен Добсон не казала, який був той Гість із себе?  

Панна Перкінс відповіла, не підводячи голови від лотка з гаманцями:  

— Худа тварюка, що лізла рачки. Коридором, назустріч їй.  

— І більше нічого?  

Перебираючи далі гаманці своїми кощавими пальцями, панна Перкінс мовила:  

—Любонько, я не певна, що Карен дуже пильно розглядала ту тварюку   7   .  

Ми ще години зо дві блукали магазином. Я робила все, що треба: не лише розмовляла з працівниками, а й прислухову- валась до самого будинку, намагаючись відчути його риси, його характер. І зрозуміла, що це буде надзвичайно важко.  

Схема будівлі виявилась дуже проста: типовий старомодний універсальний магазин з численними відділами на кожному поверсі. На підвальному поверсі — відділ товарів за зниженими цінами, на першому — ві   дділ    косметики та оберегів від Гостей. Цей відділ оберегів з його вбогим вибором дешевих залізних цяцьок займав приміщення колишньої «Арабської зали» й видавався ще жалюгіднішим на тлі позолочених колон і крилатих грифонів. На другому поверсі були відділи жіночого одягу, товарів для дітей та господарчих товарів; на третьому — чоловічого одягу, товарів для дому та галантереї. Четвертий поверх майже цілком займав меблевий відділ, а п’ятий — відділ канцелярських товарів і кілька конференц-залів. Як на мене, більшість товарів у магазині були аж ніяк не найвищого ґатунку, хоч Голлі Манро переконувала, що деякі сукні досить- таки гарненькі. Ліфтів було чотири — два центральні, для покупців (на першому поверсі вхід до ліфтів був позаду ескалаторів), і два службові, по одному в північному й південному кінцях будівлі. Було тут і троє сходів: люди здебільшого користувались центральними мармуровими сходами між ескалаторами. Інші сходи — бічні, вузькі, — проходили по всій висоті магазину й містились, як і службові ліфти, в північному й південному кінцях.  

У задній частині магазину на кожному поверсі були великі приміщення для складів. Тут, як і належить, громадились картонні ящики, з яких за потреби діставали товари, щоб перенести їх у торговельні зали. Джордж якнайуважніше перевірив ці склади, особливо в підвалі, проте не знайшов там жодних прикмет потойбічних сил. Я так само не відчувала там нічого виразного. І це було доволі дивно, якщо ми не помилились у розрахунках і магазин Ейкмерів справді був центром навали привидів у Челсі.  

Щоправда, я не сказала б, що не відчувала геть нічого. Ні, дещо я все-таки відчувала. Проходячи відділом