Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

оберегів або повз вазочки з лавандовими букетами, я вловлювала легенький, ледь помітний неспокій. Цей стан — лоскіт   шк   іри, холодок у шлунку — був мені добре знайомий, проте до нього не додавалось ні холоду, ні болю, ні повзучого страху... Ні, відчуття було інше, й воно посилювалось із наближенням сутінків. Полудень давно минув, мовчазні продавці довкола замикали свої касові шухляди й прибирали прилавки. Я в   ідійшл   а в закуток, відкрила свій рюкзак і крутнула важіль на кришці склянки.  

— Агов!—   обізвався череп. —   Відійди-но вбік! Дай мені змогу скористатись моїм незрівнянним талантом, щоб зарадити твоїм невеличким труднощам... О, так! Я теж відчуваю цю тривогу... Авжеж, дуже химерно. І цікаво...  

— Як по-твоєму, що це може бути?  

— Звідки мені знати? Хіба я чарівник? Не поспішай, мені треба подумати...  

За вікнами майже смеркло. Дзвоник сповістив про закінчення робочого дня. й працівники подались униз, до вестибюля. Загортаючись у пальта й шалики, вони мовчки виходили через скляні двері й зникали в пітьмі. Ми спостерігали за ними, причаївшись у вестибюлі: Локвуд і Джордж — під штучним деревом. Голлі й Фло — біля входу до відділу косметики. Кіпс зі своєю командою — на балконі навпроти мене.  

Пан Ейкмер виходив останнім. Кинувши Локвудові кілька слів, він натиснув кілька кнопок на стіні. Ескалатори завмерли. динаміки з передсмертним хрипінням замовкли. Запала тиша. Потім у відділах почало гаснути світло, й невдовзі залишились тільки тьмяно-жовті плями нічних світильників у вестибюлі. Ейкмер пройшов через скляні двері. Ми почули, як клацнув ключ у замку, і як хутко залунали після цього його кроки вздовж Кінґс-Роуд.  

— Тепер ми самі, — сказав Локвуд. — Гаразд. Можна починати розслідування!  

Ми мовчки зібрались під деревом. Ніхто не став сперечатись із Локвудом, хоч ми всі розуміли, що це неправда. Ми знали, чого нам чекати.  

Так. усі живі люди покинули магазин. Проте це не означало, що ми тут   самі    Аж ніяк.  

Уночі ми ніколи не залишаємось на самоті.  

   

 

   

І По непроглядніша ніч, то гостріше агент сприймає все, що довкола нього. Тому для більшості з нас що темніше, то краще. І насамперед — для нашого вигляду. Темрява маскує всі наші зовнішні хиби, зате щелепи здаються міцнішими, стан — гнучкішим. Невмиті обличчя стають блідіші, нечесане волосся звабливо виблискує. Так само м’якшають і вади нашої вдачі: на перше місце виходить думка про власну безпеку, а отже, й про те, як краще впоратись із роботою. Саме це й відбувалося з усією нашою «строкатою бандою», яку Локвуд зібрав цього вечора для розслідування. Зараз, коли ми стояли під штучним деревом у вестибюлі магазину Ейкмерів, спільного між нами стало нарешті більше, ніж відмінного. Кіпс і Локвуд, Кейт Ґодвін і я — всі ми, нехай і тимчасово, перетворились на єдину команду. Ми були озброєні однаковими рапірами, однаково серйозні й зосереджені. Навіть Фло сповнилася ділового настрою. Обличчя її покривала тінь від солом’яного бриля, з-під розстебнутої куртки визирав пояс із засунутим за нього кривим кухонним ножем і ще якимось лиховісним знар   яддя   м за допомогою якого вона зазвичай діставала з річкового мулу свої артефакти.  

Джордж передав нам плитку шоколаду, й ми заходились підсумовувати все, про що встигли довідатись.  

—Тутешніх продавців, здається, найбільше турбує повітря, — розпочав Локвуд. — Вони відчувають у ньому неприємне, але не можуть достеменно сказати, що саме, — він стояв, недбало спираючись об прилавок; його лице освітлював вогник газового ліхтаря. — А ще оця історія про дівчину, яка бачила постать. що лізла рачки. Химерна, нівроку, історійка.  

— Цікаво, що то міг бути за привид? — запитала Голлі.  

Цього ніхто не знав.  

— Дві продавчині сказали мені, що чули голос, який кличе їх на ім'я. — мовив Бобі Вернон. — Це завжди траплялось у