Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

ви дожидались мене, щоб вичитати за те, що я так непоштиво розбив ваш маленький план, — адже правда? Але, чорти б його взяли, не міг же я дати змогу арештувати й відпровадити до Бастилії людину, яка щойно врятувала мені життя. Так само не міг я сваритися з цього приводу й з вами, — я добрий син. А потім, — додав він тихо, — бог карає дітей, які сваряться з своєю матір’ю, — свідком тому брат мій Франциск II[92]. Простіть же мене від щирого серця і визнайте, що жарт удався добре.

— Сір, — сказала Катерина, — ваша величність помиляєтесь: справа йде не про жарт.

— Про жарт, про жарт! Ви, кінець-кінцем, визнаєте це, або хай чорт мене забере!

— Сір, ви своєю помилкою зруйнували план, що мав привести нас до важливих відкриттів.

— План!.. Чи ж вас, мою матір, збентежить якийсь один невдалий план! Ви натомість складете двадцять інших, і в виконанні їх я обіцяю допомагати вам.

— Тепер, хоч би ви й хотіли допомогти, вже надто пізно, бо він попереджений і буде обачним.

— Ну, — сказав король, — давайте говорити прямо. Що маєте ви проти Анріо?

— Він змовник.

— Так, розумію, це ваше повсякчасне обвинувачення; та хіба не всі — хто більше, хто менше — влаштовують змови у цій милій королівській резиденції, що зветься Лувром?

— Але він більш від усіх, і це тим небезпечніше, що ніхто його не підозрює.

— Ач, який Лоренціно![93] — сказав Карл.

— Послухайте, — сказала Катерина, аж потемнівши при цьому імені, що нагадало їй одну з найкривавіших катастроф в історії Флоренції. — Послухайте, є спосіб довести мені, що я помиляюсь.

— Який, мамо?

— Спитайте в Генріха, хто цієї ночі був у нього в спальні.

— В спальні... цієї ночі?

— Так. І якщо він вам скаже...

— Ну?

— Ну, я ладна визнати, що помилялась.

— Але, якщо це була жінка, ми не можемо вимагати...

— Жінка?

— Так.

— Жінка, що вбила двох ваших гвардійців і поранила, може на смерть, пана де Морвеля!

— О! — сказав король. — Справа стає серйозною. Пролито було кров?

— Три чоловіка зосталися на підлозі.

— А той, що поклав їх?

— Врятувався цілий і неушкоджений.

— Присягаюсь Гогом і Магогом[94], — сказав Карл, — хоробрий чоловік, і ви маєте рацію, мамо, я хочу знати, хто він!

— Ну, я заздалегідь скажу вам, що ви не довідаєтесь, хто він, принаймні від Генріха.

— Але від вас, мамо? Не міг же втекти він так, щоб не лишити якогось сліду, щоб хтось не помітив його вбрання?

— Помітили тільки дуже елегантний вишневий плащ, в який він був закутаний.

— Ага! Вишневий плащ! — сказав Карл. — При дворі я знаю лише один вишневий плащ такий помітний, щоб вразив око.

— Справді, — сказала Катерина.

— І що ж? — спитав Карл.

— Почекайте мене у себе, сину, — сказала Катерина, — я зараз дізнаюсь, чи виконано мої накази.

Катерина вийшла, а Карл залишився сам і почав ходити туди й сюди по кімнаті, насвистуючи мисливську пісеньку, засунувши одну руку в камзол, а другою погладжуючи свого леврета щоразу, коли зупинявся коло нього.

Генріх вийшов від свого шурина дуже занепокоєний і не пішов до себе звичайним коридором, а повернув на маленькі потайні сходи, про які ми вже не раз згадували і які вели на другий поверх. Та ледве пройшов він чотири приступці, як помітив на першому повороті якусь тінь. Він зупинився і поклав руку на кинджал. Але зараз же пізнав жінку, що вхопила його за руку, і чарівний голос, такий знайомий йому, промовив:

— Слава богу, сір, ви живі й здорові. Я дуже боялась за вас, але, певне, бог почув мою молитву.

— Що скоїлось? — сказав Генріх.

— Дізнаєтесь, зайшовши до себе. Не турбуйтесь за Ортона, я взяла його до себе.

І молода жінка хапливо пішла вниз, пройшовши повз Генріха, ніби вона випадково зустрілася з ним на сходах.

— Що за диво, — сказав собі Генріх, — що тут сталося? Що з Ортоном?

На жаль, пані де Сов була вже далеко і не могла почути запитання.

Нагорі сходів Генріх раптом побачив другу тінь, але на цей раз чоловічу.

— Цс! — сказав чоловік.

— А, це, ви Франсуа!

— Не називайте мене на ім’я.

— Що тут сталося?

— Зайдіть до себе — і ви довідаєтесь; потім вийдіть у коридор, подивіться добре на всі боки, чи хто не підглядає, і зайдіть до мене, двері будуть тільки причинені. — І він зник на сходах, як зникають привиди в театрі на сцені.

— Чорти б його взяли! — промурмотів беарнець. — Загадка триває. Але розгадка у мене, отже треба піти і подивитись.

Генріх пішов своєю дорогою, але не без хвилювання. В характері його була вразливість — ця забобонність молодості. Усе виразно відбивалось на поверхні його ясної, як дзеркало, душі, і все чуте ним пророкувало йому нещастя.

Він підійшов до дверей свого приміщення і прислухався.

Не чути було ніякого звуку. До того ж Шарлотта сказала, щоб він ішов до себе, — значить, йому можна увійти безбоязно. Бистрим поглядом окинув він передпокій; там не було нікого, але ніщо ще не говорило йому про подію.

— Справді, — сказав він. — Ортона нема.

І увійшов до другої кімнати.

Тут усе вияснилось.

Не зважаючи на те, що води було вилито цілі ріки, на підлозі проступали широкі червоні плями; меблі були порозбивані, запона над ліжком розпанахана ударом шпаги, венеціанське дзеркало пробите кулею; скривавлена рука торкнулася до стіни і лишила на ній страшний слід, який показував, що кімната була свідком смертного бою.

Розгубленим поглядом оглянув Генріх усі подробиці, провів рукою по мокрому від поту лобі і пробурмотів:

— Ага, розумію тепер послугу, яку зробив мені король: приходили вбити мене... І... Ах, де Муї! Що зробили вони з де Муї? Вони вбили його, падлюки!

І охоплений бажанням довідатись про події не менше, ніж герцог д’Алансон бажанням розповісти про них, Генріх, востаннє кинувши похмурий погляд на все, що його оточувало, вискочив з кімнати, вийшов у коридор, впевнився, що в коридорі нікого немає, штовхнув причинені двері, обережно замкнув їх за собою