Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Герцог дожидався його в першій кімнаті. Він швидко взяв Генріха за руку і завів, приклавши пальця до губ, в маленький кабінет у башті, цілком ізольований, отже самим своїм розташуванням забезпечений від можливості підслухування.

— Ах, брате мій, — сказав він, — яка жахлива ніч!

— Що тут було? — спитав Генріх.

— Вас хотіли арештувати.

— Мене?

— Так, вас.

— За що?

— Не знаю. Де ви були?

— Король забрав мене учора ввечері з собою в місто.

— То він знав про це, — сказав д’Алансон. — Але коли вас не було вдома, то хто ж був у вас?

— У мене хтось був? — спитав Генріх, ніби нічого не знаючи.

— Так, якийсь чоловік. Почувши шум, я вибіг вам на допомогу, але було вже надто пізно.

— Чоловіка того арештували? — спитав Генріх занепокоєно.

— Ні, він урятувався, тяжко поранивши Морвеля і вбивши двох гвардійців.

— А, відважний де Муї! — скрикнув Генріх.

— То це був де Муї? — живо сказав д’Алансон.

Генріх помітив, що зробив помилку.

— Я так гадаю, принаймні, — сказав він, — бо я призначив йому побачення, щоб умовитися з ним про вашу втечу і сказати, що я відступаю вам усі мої права на Наварру.

— То коли ця справа відкриється, — сказав, бліднучи, д’Алансон, — ми загинули.

— Так, бо Морвель заговорить.

— Морвеля поранено шпагою в горло, і я знаю від хірурга, який перев’язував йому рану, що він менше як за тиждень не зможе сказати й слова.

— Тиждень! Це більше, ніж де Муї треба, щоб опинитись у безпечному місці.

— Крім того, — сказав д’Алансон, — це може бути хтось інший, а не де Муї.

— Ви гадаєте? — сказав Генріх.

— Так, чоловік цей зник дуже швидко, і помітили тільки його вишневий плащ.

— Справді, — сказав Генріх, — вишневий плащ годиться більше якомусь дамському підлабузникові, ніж солдатові. Нікому й на думку не спаде, щоб під вишневим плащем міг бути де Муї.

— Ні. Якщо й подумають на кого, — сказав д’Алансон, — то скоріше на...

Він зупинився.

— Скоріше на пана де Ла Моля, — сказав Генріх.

— Атож, бо я й сам, хоч бачив, як тікав той чоловік, вагався одну мить.

— Ви вагались! Справді, це міг бути пан де Ла Моль.

— Він не знає нічого? — спитав герцог.

— Абсолютно нічого, принаймні нічого важливого.

— Тепер, брате, — сказав герцог, — я рішуче думаю, що це був він.

— От, чорт! — сказав Генріх. — Якщо то був він, це буде дуже прикро для королеви: вона дуже цікавиться ним.

— Цікавиться, кажете? — спитав здивовано д’Алансон.

— Атож. Хіба ви не пригадуєте, Франсуа, що ваша сестра сама вам його рекомендувала?

— Правда, — сказав герцог глухим голосом, — мені хотілося зробити їй приємність, і доказ тому те, що я, боячись, щоб його червоний плащ не скомпрометував його, пішов до нього в приміщення і забрав його плащ до себе.

— О! — сказав Генріх. — Це вчинок подвійно розумний, і тепер я не тільки побився б об заклад, а заприсягся б, що то був він.

— Навіть перед судом? — спитав Франсуа.

— Так, їй-богу, — відповів Генріх, — він часом приходив до мене від Маргарити з вістями.

— Якби я був певен, що ви підтримаєте мене своїм свідченням, — сказав д’Алансон, — я ладен майже обвинувачувати його.

— Коли б ви винуватили його, — відповів Генріх, — я не закинув би вам неправди, ви розумієте, брате.

— Але королева? — сказав д’Алансон.

— Так, королева.

— Треба знати, що вона робитиме.

— Я беруся довідатись.

— Ах, брате, у неї немає підстав закидати нам брехню, бо молодий чоловік здобуває собі таким способом славу великого відважника, і слава ця коштуватиме йому не дорого, бо він придбає її в кредит. Щоправда, йому, може, доведеться заплатити і капітал і проценти разом.

— Що ж, чого ви хочете! — сказав Генріх. — На цім світі за ніщо можна мати тільки ніщо!

І, привітавши д’Алансона рухом руки та усмішкою, він обережно виставив голову в коридор і, впевнившись, що нікого немає поблизу, швиденько вийшов від нього і зник на потайних сходах, що вели до Маргарити.

Королева Наварська почувала себе такою самою збентеженою, як і чоловік її. Її дуже непокоїла нічна експедиція короля, герцога д’Анжу, герцога де Гіза і Генріха проти неї і герцогині де Невер. Звичайно, ніякого доказу, що міг би скомпрометувати їх, не було; сторож, якого Ла Моль і Коконна відв’язали від ґрат, запевняв, що лишався німим. Але чотири сеньйори такого високого становища, як ті, проти яких виступили двоє простих дворян, Ла Моль та Коконна, не взялись би за своє діло випадково, не знаючи, за що вони беруться. Отже, Маргарита вернулась додому вдосвіта, перебувши решту ночі у герцогині де Невер. Вона зараз же лягла, але не могла спати і здригалася від усякого шуму.

В такому занепокоєнні вона почула стук в потайні двері і, перш ніж Жільйона сповістила, хто прийшов, звеліла впустити.

Генріх зупинився в дверях: ніщо не виказувало в ньому ображеного мужа; звичайна усмішка грала на тонких устах, і жоден мускул в обличчі не видавав страшних переживань, що привели його до неї.

Здавалось, він питався в Маргарити очима, чи дозволить вона йому лишитись з нею сам на сам. Маргарита зрозуміла погляд свого чоловіка і зробила Жільйоні знак вийти.

— Пані, — сказав тоді Генріх, — я знаю, як ви прив’язані до своїх друзів, і боюсь, що приношу вам прикру звістку.

— Яку, пане? — спитала Маргарита.

— Один із найдорожчих наших слуг в цей момент дуже скомпрометований.

— Хто?

— Дорогий граф де Ла Моль.

— Пан граф де Ла Моль скомпрометований? Чим саме?

— Подією цієї ночі.

Маргарита, не зважаючи на все своє самовладання, не могла не почервоніти.

Нарешті, вона пересилила себе.

— Якою подією? — спитала вона.

— Як, — сказав Генріх, — невже ви не чули шум, який був цієї ночі в Луврі?

— Ні, пане.

— О, можу вас привітати, пані, — сказав Генріх з чарівною наївністю, — це доводить, що ви спите прекрасно.

— Але що трапилось?

— Трапилось