Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вас, пане? Вас!
— Так, мене.
— З якої причини?
— Ах, хто може знати причини, що походять з такого глибокого розуму, як розум нашої матері? Я поважаю їх, але не знаю.
— І вас не було вдома?
— Так, випадково не було. Ви здогадались, пані, мене не було. Учора ввечері король запропонував мені піти з ним. Та якщо не було мене, то був інший.
— Хто інший?
— Здається, граф де Ла Моль.
— Граф де Ла Моль! — здивовано сказала Маргарита.
— Господи боже! Цей провансальчик справжній молодчина, — провадив Генріх. — Розумієте, він поранив Морвеля і вбив двох гвардійців.
— Поранив Морвеля і вбив двох гвардійців... річ неможлива!
— Як, ви сумніваєтесь в його відважності, пані?
— Ні, але я кажу, що пан де Ла Моль не міг бути у вас.
— Як не міг бути в мене?
— Бо... бо... — відповіла Маргарита в замішанні, — бо він був в іншому місці.
— А, якщо він може довести своє алібі, — відповів Генріх, — це інша річ. Він скаже, де був, і кінець.
— Де був? — жваво сказала Маргарита.
— Атож... Не мине й дня, як його заарештують і допитають. Але, на нещастя, є докази...
— Докази!.. Які?
— Чоловік, що вчинив цей шалений опір, був у червоному плащі.
— Але червоний плащ не тільки у Ла Моля... Я знаю ще одного чоловіка.
— Безперечно, і я теж... Але що вийде: якщо у мене був не пан де Ла Моль, то, значить, інший чоловік в червоному плащі, такому ж, як у нього. А ви знаєте, хто цей інший чоловік?
— Боже!
— От де біда! Ви, пані, бачите її, як і я, про це свідчить ваше хвилювання. Говорімо ж тепер між собою, як двоє людей, що говорять про найбажанішу в світі річ... про престол... про найдорожче добро... про життя. Арешт де Муї губить нас.
— Так, розумію.
— Арешт де Ла Моля тим часом нікого не компрометує, коли ви не вважаєте принаймні, що він здатний вигадати якусь історію, — сказати, наприклад, що розважався з дамами... чи я знаю що?
— Пане, — сказала Маргарита, — якщо ви боїтесь тільки цього, заспокойтесь... він цього не скаже.
— Як, — сказав Генріх, — мовчатиме, хоч би смерть загрожувала йому за мовчання?
— Мовчатиме, пане.
— Ви цього певні?
— Ручуся.
— То все на краще, — сказав Генріх, встаючи. — Ви йдете, пане? — живо спитала Маргарита.
— Так. Я тільки це хотів сказати вам.
— І ви йдете?
— Спробую витягти всіх з кепської історії, в яку втягнув нас цей клятий чоловік у червоному плащі.
— О, боже мій, боже мій! Бідний молодий чоловік! — тужливо скрикнула Маргарита, зчіплюючи руки.
— Справді, — сказав Генріх, виходячи, — дорогий пан де Ла Моль справді дуже милий слуга.
VII. Пояс королеви-матері
Карл увійшов до себе з усмішкою на губах і з сяючим обличчям, але після десяти хвилин розмови його з матір’ю можна було подумати, що вона передала йому свою блідість і гнів, а сама перейняла на себе радісний настрій сина.
— Пан де Ла Моль, — казав Карл, — пан де Ла Моль!.. Треба покликати Генріха і герцога д’Алансона. Генріха тому, що цей молодий чоловік був гугенотом, герцога д’Алансона тому, що він у нього на службі.
— Покличте, коли хочете, все одно не довідаєтесь нічого. Боюсь, що Генріх і Франсуа зв’язані між собою ближче, ніж можна думати. Допитувати їх значило б наводити їх на підозри і кращі наслідки, по-моєму, дав би повільний і послідовний розшук протягом кількох днів. Якщо ви дасте винним зітхнути вільніше, сину, дасте їм повірити, що вони уникли вашої пильності, вони стануть сміливіші і дадуть вам кращу нагоду суворо покарати їх, — тоді ми дізнаємось про все.
Карл в нерішучості ходив по кімнаті, гризучи свій гнів, як кінь гризе вудила, і притискаючи руку із зчіпленими пальцями до серця, шматованого підозрами.
— Ні, ні, — сказав він нарешті, — я не ждатиму. Ви не знаєте, що таке чекання, зв’язане з привидами. До того ж, ці франти з кожним днем стають нахабніші: цієї ночі два якісь дамські підлабузники насмілились навіть вчинити опір і бунт проти нас... Якщо пан де Ла Моль не винен — добре; але я дуже хотів би знати, де був пан де Ла Моль цієї ночі, коли моїх гвардійців били в Луврі, а мене самого на вулиці Клош-Персе. Хай покличуть герцога д’Алансона, а потім Генріха; я хочу допитати їх кожного окремо. Ви, мамо, можете залишитись тут.
Катерина сіла. Тверду душу, якою була душа Катерини, кожна подія, скерована її могутньою рукою, вела до певної мети, хоч би й здавалось, що подія ця віддаляє від мети. Від кожного удару з’являється звук або іскра. Звук показує напрямок, іскра освітлює.
Герцог д’Алансон увійшов: розмова з Генріхом підготувала його до побачення з королем, він був досить спокійний.
Відповіді його були дуже певні. Мати попередила його, щоб лишався в своєму приміщенні, і він зовсім не знав про нічні події. Але приміщення його виходило в той самий коридор, куди виходило й приміщення короля Наварського, отже йому почулось спершу, ніби ламають двері, потім він почув прокльони і постріли. Тоді тільки він насмілився прочинити двері і побачив, як пробіг якийсь чоловік у червоному плащі.
Карл з матір’ю ззирнулись.
— У червоному плащі? — спитав король.
— У червоному плащі, — відповів д’Алансон.
— А цей червоний плащ не наводить вас ні на які підозри?
Д’Алансон зібрав усі свої сили, щоб збрехати якомога натуральніше.
— Мушу признатись вашій величності, — сказав він, — що з першого погляду я впізнав червоний плащ одного з моїх дворян.
— Як ім’я цього дворянина?
— Пан де Ла Моль.
— Чому пан де Ла Моль не був при вас, як велить йому обов’язок?
— Я дав йому відпуск, — сказав герцог.
— Добре, ідіть, — сказав Карл.
Герцог д’Алансон пішов до дверей, якими увійшов.
— Не сюди, — сказав Карл, — а от сюди, — і показав на двері, що вели до мамки.
Карл не хотів, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
