Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Він не знав, що вони встигли побачитись на хвилину і що цієї хвилини було досить, щоб умовитись, як їм поводитись.

На знак Карла після д’Алансона увійшов Генріх.

Генріх не став дожидати запитань від Карла.

— Сір, — сказав він, — ваша величність зробили прекрасно, пославши по мене, бо я сам хотів іти просити у вас правосуддя.

Карл насупив брови.

— Так, правосуддя, — сказав Генріх. — Я починаю з подяки вашій величності, що ви взяли мене вчора ввечері з собою, бо знаю тепер, що, взявши мене з собою, ви врятували мені життя. Але що зробив я, що проти мене були скеровані заходи до вбивства?

— Зовсім не до вбивства, — жваво сказала Катерина, — а до арешту.

— Хай так, — сказав Генріх, — який злочин зробив я, щоб мене арештувати? Коли я винен, я винний сьогодні вранці так само, як і вчора ввечері. Скажіть же мені мою вину, сір.

Карл подивився на матір в замішанні, не знаючи, що відповісти.

— Сину мій, — сказала Катерина, — ви приймаєте підозрілих людей.

— Добре, — сказав Генріх, — і ці підозрілі люди мене компрометують, — так, пані?

— Так, Генріх.

— Назвіть їх мені, назвіть їх мені! Хто вони? Зведіть мене з ними!

— Справді, — сказав Карл, — Анріо має право просити пояснення.

— І я прошу його! — перехопив Генріх, який, почуваючи перевагу свого становища, хотів скористатись з неї. — Я прошу його в брата мого Карла, у доброї матері моєї Катерини. Хіба я, після одруження з Маргаритою, не поводився як добрий муж? — хай спитають Маргариту; як добрий католик? — хай спитають мого духівника; як добрий родич? — хай спитають у всіх тих, хто був учора на полюванні.

— Так, правда, Анріо, — сказав король. — Але, що ти хочеш? Кажуть, що ти влаштовуєш змову.

— Проти кого?

— Проти мене.

— Сір, коли б я влаштовував змову проти вас, мені треба було б тільки дати подіям іти, як вони йшли, коли ваш кінь з перебитим коліном не міг встати, а розлючений кабан кинувся на вашу величність.

— Е, чорт! Мамо, адже це правда!

— А хто був у вас цієї ночі?

— Пані, — відповів Генріх, — в часи, коли мало хто насмілюється відповідати за самого себе, я не відповідатиму за інших. Я покинув моє приміщення о сьомій годині вечора; о десятій годині брат мій Карл забрав мене з собою; я був з ним цілу ніч. Я не міг водночас бути з його величністю і знати, що робиться у мене.

— Але, — сказала Катерина, — річ цілком певна, що якийсь чоловік убив у вас двох гвардійців його величності і поранив пана де Морвеля.

— Якийсь чоловік у мене? — сказав Генріх. — Хто був той чоловік, пані? Назвіть його...

— Усі обвинувачують пана де Ла Моля.

— Пан де Ла Моль на службі не у мене, пані; пан де Ла Моль на службі у пана д’Алансона; його рекомендувала ваша дочка.

— Але, нарешті, — сказав Карл, — чи пан де Ла Моль був у тебе, Анріо?

— Як я можу знати це, сір? Я не кажу так, не кажу й ні. Пан де Ла Моль дуже милий слуга, цілком відданий королеві Наварській, часто приходив до мене з вістями то від Маргарити, до якої він почуває вдячність, що вона рекомендувала його герцогу д’Алансону, то від самого герцога д’Алансона, Я не можу сказати, що це був не пан де Ла Моль...

— Це був він, — сказала Катерина, — пізнали його червоний плащ.

— У пана де Ла Моля червоний плащ?

— Так.

— І той, що так добре впорав моїх двох гвардійців і пана де Морвеля...

— Теж був у червоному плащі? — спитав Генріх.

— Атож! — сказав Карл.

— Мені нема чого сказати, — відповів беарнець. — Мені тільки здається, що замість того, щоб кликати мене, тим часом як мене не було вдома, треба було б допитати де Ла Моля, що, як ви кажете, був у мене. Тільки, — сказав Генріх, — я повинен звернути увагу вашої величності на одну річ.

— Яку?

— Коли б я, побачивши підписаний моїм королем наказ, почав оборонятись замість скоритись наказові, я був би винен і заслужив би всякої кари; але це був не я, це був хтось невідомий, до кого наказ анітрохи не стосувався; його хотіли арештувати незаконно, він оборонявся, надто добре оборонявся, але мав на це право.

— Але... — промурмотіла Катерина.

— Пані, — сказав Генріх, — в наказі було сказано арештувати мене?

— Так, — сказала Катерина, — і наказ був підписаний самим його величністю.

— А чи сказано було в ньому, що коли не знайдуть мене, арештувати того, кого знайдуть замість мене?

— Ні, — сказала Катерина.

— Отже, — сказав Генріх, — чоловік цей не винен, принаймні, якщо не буде доведено, що я влаштовую змову і що він причетний до неї.

Потім, звертаючись до Карла IX, Генріх сказав:

— Сір, я не покидаю Лувра. Я навіть готовий по одному слову вашої величності піти в ту тюрму, яку ви зволите призначити мені. Але, поки не доведено буде противного, я маю право і буду називати себе вірним слугою, підданим і братом вашої величності.

І з гідністю, якої ще ніколи не бачили в нього, Генріх уклонився Карлу і вийшов.

— Браво, Анріо! — сказав Карл, коли король Наварський вийшов.

— Браво! Тому, що він переміг нас? — сказала Катерина.

— А чому ж би мені не вітати його? Хіба я не кажу браво, коли б’юся з ним на фехтуванні і він торкне мене рапірою? Ви помиляєтесь, мамо, зневажаючи цього хлопчину.

— Сину, — сказала Катерина, потискуючи руку Карлу IX, — я не зневажаю його, я боюсь його.

— Ну, що там, ви помиляєтесь, мамо. Генріх друг мені, і він сказав правду, що коли б він улаштовував проти мене змову, йому досить було тільки не перешкоджати кабанові.

— Так, — сказала Катерина, — щоб пан герцог д’Анжу, його особистий ворог, став королем Франції?

— Мамо, все одно, з яких причин Анріо врятував мені життя, але факт, що він врятував мене, і