Наталка Шевцова - Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

– Ми відстежуємо її ауру… – спробував пояснити Ілберт Смартіс.

– В дупу собі засунь свій ауромір, скотина ти безсердечна! Ти чудово знаєш, що ми не встигнемо її врятувати! Я не встигну її врятувати! Я занадто далеко находжусь від неї!

– Ніколасе, ваш брат не використовував цю лабораторію багато років, запевняю вас, у нас ще є якийсь час!

– Звідки ти знаєш, що не використав? Ти був усередині?! Ти бачив у якому стані знаходиться обладнання і знаєш, як довго голодував вівтар?! Ти можеш тільки припускати!!! – резонно зауважив Високий лорд.

* * *

Олден Рагнвальдський користувався «послугами» того ж шпигуна, що й Квентін Лонгартський. Точніше, це Квентін користувався «послугами» того ж шпигуна, що й Олден, оскільки Олден їх звів.

Інакше кажучи, Олден Рагнвальдський знав, що у розташовану біля замку лабораторію Квентіну ходу немає. Як знав він і те, що Квентін не зупиниться на півдорозі. І тому майже не сумнівався, що тепер його партнер, точніше вже колишній партнер, вирішить скористатися старою лабораторією.

І він мав рацію.

– Попався, голубчик! – потираючи руки, задоволено відзначив невтішний батько, відчувши поколювання в подушечках пальців обох рук. Тих самих рук, якими він поставив на підході до печери сигналки, що вловлюють ауру.

З тим же ж самим успіхом він міг би натикати на підходах до печери й смертельних заклять, й послаблювальних. Але перші не підходили тому, що спочатку він хотів поговорити з убивцею своєї доньки. Він хотів знати, чому цей мерзотник зробив те, що зробив. Що ж до других, то їх Квентін відразу ж відчув би, насторожився й обов’язково змінив би відмикальне заклинання.

Олден же ж хотів застати його зненацька. Тому йому потрібен був Квентін, який нічого не підозрював, який був цілком впевнений у своїй безпеці. Заради цього Олден навіть зумів стримати себе й вдати, що вірить Квентіну, немовбито його донька жива. А викликали його лише для того, щоб нагодувати його брехнею та змусити наробити помилок. Олден й сам не знав, як зумів стриматися, щоб не придушити виродка, що тримав його за ідіота, прямо там, у його вітальні.

Просканувавши відмикаюче заклинання й переконавшись, що Квентін його не змінив, Олден одночасно відчув полегшення, тріумф й звірину лють.

Брехлива, самовпевнена скотина!

Квентін, й справді, тримав його за ідіота! І саме тому купився на його гру!