Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

Глава 34

Соломія

 

Він стрибнув. Він справді стрибнув з тераси імператорського летючого палацу. Ну і що з того, що політ був недовгим, і виявилося, що мій викрадач таким навіженим чином у свою карноту разом зі мною переміщався?! Цей політ, дідько б його вхопив, був. І я мало не вмерла від страху!

Скажений! Зовсім не сповна розуму! Боже, звідки цей псих взявся на мою голову?! Але набагато важливіше інше питання. Нащо я йому здалася? Кому цей ненормальний мене повертати зібрався?

− Даремно ти не послухалася, крихітко, − хмикає псих, поглядаючи на мене з цікавістю. − Потім пошкодуєш.

Ага. Вже шкодую. Особливо про те, що не можу навіть пальцем поворухнути. А так би огріла чимось, чорта навіженого. Натомість доводиться сидіти на пасажирському сидінні карноти, летіти з ним у невідомому напрямку і, перемагаючи знесилення й нудоту, чекати, коли до мене повернеться контроль над власним тілом. І при цьому не мати змоги навіть покрутити головою, щоб побачити, де ми знаходимося. Хоча це навряд чи мені б допомогло. Міста я все одно не знаю.

Не розумію чому, але після короткої вічності, коли душа пішла в п'яти, а уява вже щосили малювала картинку мене, розмазаної по асфальту, − хоча дідько його знає, що там внизу і чи схоже воно на асфальт − страх перед моїм викрадачем якось раптом весь перегорів. Усередині тепер клекоче справжнісінька лють. І от якраз вона мені дуже допомагає чинити опір ментальному впливу. А мозок гарячково намагається знайти спосіб, якщо не врятуватися самостійно, то хоча б якось зв'язатися з Роком. Тоді цей скажений нахаба точно пошкодує. Втім, він і так пошкодує. У тому, що чоловік мене знайде, я не маю жодного сумніву. Це ж Рок.

– А ти молодець, добре тримаєшся, – закладаючи крутий віраж, продовжує наше одностороннє спілкування вишневоокий гад.

Дивно, але тільки його очі я й можу роздивитися. Інші риси якось змішуються в моєму сприйнятті, перетворюючись на невиразний стертий образ. Напевно, знову якісь куардівські штучки.

– І навіювання моє майже здолала. Тут явно не тільки у блоках Шаєра справа, так? Сильна фуента. Ласий шматочок. Не дивно, що занагарські адаміри за тебе перегризлися. Я теж був би не проти таку скуштувати. Шкода, не зустрів тебе раніше.

Адаміри? Чи означає це, що моє викрадення замовив хтось із них? Але хто тоді?

Кілька хвилин найманець поруч зі мною мовчить і, здається, напружено до чогось дослухається. А потім іронічно хмикає.

− Ну треба ж. От і імператор повернувся. Переміщення з території Соледи перекрив. Як добре, що вони з Шаєра не моя проблема. Правда, мала?

Ще й знущається, сволота така. А я навіть послати його не можу. Язик ще не слухається.

− Не дивись на мене так пристрасно, маленька фуента. На тебе і так вже забагато охочих, − підморгує він мені, вискаливши білі зуби з помітно розвинутими іклами.

От гад куардистий.

Більше нічого нового від свого викрадача я не встигаю дізнатися, бо ми, здається, прибуваємо на місце. Принаймні, його летюча машина сповільнюється й абсолютно точно йде на зниження. Добре, що не доведеться знову кудись стрибати.

А вже через кілька хвилин мене виймають із карноти, яка перед цим залетіла в якийсь чи то ангар, чи то гараж, та там і приземлилася. Відкидний верх плавно від'їжджає назад, і мій викрадач, не перейнявшись дверцятами, знову просто підіймає мене на руки та кудись несе вглиб темного приміщення.

І обережний же зі мною. Делікатний. Навіть там у палаці тільки налякав. Може, він не така вже сволота? Може, є шанс переконати його? Я мушу спробувати! Повинна! Від цього залежить життя мого сина.

− Поверни... мене... Року, − прошу у куарда, перемагаючи слабкість, що досі сковує тіло. І дивлюся з благанням. Навіть сльози на очах дуже вчасно виступають. − Будь ласка.

Викрадач кидає на мене уважний погляд, і мені здається, що він хмуриться. Щось з’являється таке в його очах. Невже вагається?

– Моя… дитина… не виживе… без нього, – намагаюся зміцнити досягнутий результат.

Нумо. Я відчуваю, що тобі не байдуже.

− Дитина? – здивовано перепитує куард. А наступного моменту саджає мене на якийсь величезний ящик і нахабно прикладає долоню до мого ледь округлого живота. Я буквально відчуваю його шок. І несподівано для себе… лють.

Але саме в цей момент ззовні долинає вібруючий шум, і в ангар влітає ще одна карнота. А я розумію, що мій шанс тікає, як пісок крізь пальці. Ось він, замовник, з'явився.

− Будь ласка, − схлип виривається сам собою. Страх повертається, і тепер він настільки сильний, що надає сил ще трохи подолати чуже навіювання. Я хапаюся за зап'ястя чоловіка, що стоїть поруч, з відчайдушною надією дивлячись у почорнілі очі. А по щоках вже безперервно течуть сльози.

Летюча тачка замовника приземляється поруч із чорною хижою машиною мого викрадача.

− Дівча у вас, Шаде? – доноситься до мене голос новоприбулого. Дуже знайомий такий голос. Той, що я чула зовсім недавно. Може, навіть години ще не минуло.

− Так, − викрадач, іменований Шадом, опускає повіки, здається стискає губи, граючи жовнами, але поручитися точно в цьому не можу. Його обличчя, як і раніше, неможливо роздивитися.

Рука з мого живота зісковзує, і найманець обертається до свого замовника, чи навмисно, чи випадково, закриваючи мене собою.

− Чудово. Залишок оплати зараз переведу на ваш рахунок, як домовлялися. Я дуже задоволений нашою співпрацею, – вдоволено виголошує Раельд Лаяре, йдучи до нас.

– А я от про себе цього сказати не можу. Ви збрехали мені, адаміре, – холодно зауважує відчайдух, який зумів викрасти мене з імператорського палацу та з-під охорони Рока.

І зараз це аж ніяк не той балакучий дотепник, якого я з якогось дива вже було почала вважати нестрашним. Переді мною стоїть небезпечний, розумний і дуже злий хижак. І мені тепер залишається тільки сподіватися, що його злість спрямована туди, куди мені потрібно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍