Ксенія Стрілець - Вихор почуттів, Ксенія Стрілець

Макс та Дениска вже більш жваві та трохи набрали у вазі. Не хочу загадувати, та сподіваюсь, що вже завтра їх переведуть з реанімації до дитячого відділення. А в голові чомусь спливає питання, як я буду їх розрізняти, якщо вони такі схожі. Треба запитати у мами, як вона розрізняла нас з братом.

Поспішаю в лікарню до Аліни, щоб встигнути поки не набігли родичі. Сьогодні, як і обіцяв, прихопив з собою книгу. Довелось забігти до книгарні й купити збірку казок, бо з книжок у мене вдома лише наукова література. Налаштовуюсь на позитив і з посмішкою заходжу до палати та моє серце падає в прірву коли бачу порожнє ліжко.

Миттю вибігаю й мчу до сестринського посту, аби дізнатись де Аліна. Про те, що з нею щось сталося навіть думати собі забороняю. Довгі десять хвилин і я знову заходжу в палату, але вже в іншу. Ту, де на лікарняному ліжку спить Аліна без всіх тих трубок та дротів, проте з легким рум’янцем на щоках, і я не можу втриматись, щоб не поцілувати її вуста. Зараз вони сухі та в тріщинках та все ж такі солодкі, як і того дня в аеропорту коли я останній раз її цілував.

Вона вже прокидалась, і хоча лише марила під дією залишків ліків, та я і це пропустив. Просто якась дивна здатність у мене з'явилась - пропускати найважливіші події в житті. Тому зараз мене звідси ніхто не вижене, поки я знову не почую її голос.

- Слава…

- Так, люба. Я тут, - відповідаю і схиляюсь над нею.  

Вона ще кілька разів повторює моє ім'я, а потім її погляд фокусується на мені 

- Ти повернувся, - легка вимучена посмішка торкається її губ. - Я так завинила перед тобою. Я мала сказати тобі це раніше. Значно раніше, - її губи, як і руки тремтять. - Ти скоро станеш батьком, Славочко. Я вагітна, - вона ледве піднімає руки і кладе їх на живіт і я хочу забрати весь той жах, що встигає з'явитись в її очах, коли вона розуміє, що більше не вагітна.

- О, Боже! Де мої діти? Слава, де мої синочки? - крізь втому та відсутність сил вона намагається встати з ліжка.

- Шшшш, тихо… все добре, з ними все гаразд, - трохи натискаю їй на плечі аби тільки втримати на місці.

- Де вони, Слава? - здається й повертається на місце, а з очей течуть сльози, які я прибираю поцілунком.

- Вони в пологовому і з ними все добре, - продовжую цілувати її в щоки, лоб, ніс… і коли торкаюсь її губ, відчуваю, як вона розслабляється та відповідає на поцілунок.

- Пробач мені. Будь ласка, пробач, - продовжує шепотіти.

- Все добре, люба. Головне, що я вже знаю, а то з твоєю конспірацією, міг би дізнатись про дітей лише на їх повноліття, - кажу посміхаючись, натякаючи на її скритність.

- Ти перебільшуєш, - ледь посміхається. - Думаю, в років чотирнадцять я б тебе навіть із під землі дістала, бо самій впоратись з двома підлітками в перехідний період мені не під силу.

 - Дякую, що нагадала. Бувай, мені пора, - кажу жартома й розвертаюсь у бік дверей, та вона хапає мене за руку.

- Пізно, - намагається притягнути мене за руку. - Вибач, але ти з нами застряг.

- І я цьому безмежно радий, - знову цілую кохану, бо це те, що я ніколи не втомлюся робити.

Квіточки мої, дякую, що дочекались. Не губіться, ще один розділ, епілог та все. 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно