Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

що жодна маестра не зберегла б свого холоду тут, у форті при Нансіні, вкритому попелом перемоги — не поразки, ні, — перемоги, що коштувала життів, яких не злічить ніхто. Хіба що імена полеглих чаротворців впишуть на кам’яній плиті, й установлять її в центрі столиці, і зведуть поруч колону, високу, як королівське чоло, високу, як помисли тих, хто оспівував війни, не бачивши ніколи справжньої бійні.

Канре й сама не бачила бійні, та сліди її двигтіли в повітрі, падали в око виїмками від снарядів і криками поранених. Нансін вистояв. Нансін іще здригався.

— Де він? — Вона зчепила пальці довкола зап’ястя, де, не прихований тепер нічим, висів кривавий браслет. Дорогою Канре здавалося, що Жарракова кров у срібному обрамленні припікає її руку, та вона впевнила себе, що то все від нервів.

— Пан Прест відпочиває. Ми повинні впевнитися, чи він готовий прийняти гостю, — повідомили їй незнайомі маестри, котрі — слава всім святим! — сказали, що він живий.

Після цього «шановній панні» принесли води, бо вона як прихилилася до стіни, так і осіла просто на кам’яну підлогу, бурмочучи під носа чиїсь імена й примовляючи «сестро, сестро».

Усе, що сказали їй потім, змусило Канре забути імена сестер і зішкребти докупи останки рішучості. Бо Жарракові велося гірше.

Тоді її привели до покою.

Вона ввійшла тихо, щоб не потривожити. Він чекав уже — запалені очі дивилися просто на неї. Жарракові губи сіпнула ніякова усмішка. Канре дочекалася, поки всі вийдуть, поки рипнуть двері, й озвалась — як їй здалося, тепло й спокійно озвалась:

— Привіт, Жакку.

— Привіт, Канре.

Їй сказали, що сталося. Розповіли без деталей — мабуть, боялися шокувати тендітну панну. Повторювали, що це щастя. Велика удача. Всі святі усміхнулися. Не мав вижити. Не міг вижити. Така удача. Повторювали так, мовби боялися її. Не знали, що вона нижча. Просто нижча. Теж — просто велика удача.

Підійшла. Сіла. Взяла за руку. Нахилилася поцілувати. Знову сіла. Рука його була холодна, губи пошерхли. Очі блискали від гарячки. У лиці не було крові, і шкіра, здавалось, просвічувала. У покої стояла півтемрява, тож він мружив очі.

— Мене позбавили ноги, Канре.

— Мені сказали.

— Не врятували б. Там пекло було. Лірські алхіміки змогли здивувати.

— Мені повідомили. Коротко.

— Я витягав Есті Мерселлі. Есті дуже хотів у бій. Його поранило… — Жаррак затнувся, і його очі сягнули вгору, над плечем Канре, тоді ще вище.

Вона озирнулась, але нікого позаду не було. Чаротворцеві губи безмовно заворушилися, права рука пробігла по важкій ковдрі — дівчина могла закластися, що він шукає артефакт.

— Спокійно, Жакку. — Вона накрила його долоню своїми — обома. — Тс-с, усе позаду.

Вона шепотіла це, поки його пальці сіпались, а очі — надтріснутий лід — шукали щось і шукали. Та врешті він отямився.

— Я згадав, — мовив так приголомшено, ніби здійснив найгіршу мандрівку вглиб власних думок. — Я пригадав, Канре. Есті нема. Есті помер. Есті вбили. У нього була родима пляма, велика, отут на шиї. — Жаррак сіпнув пальцями й провів по спітнілій шкірі. — Тут. Його поранило. Крові було… Він сам мовби не повірив. Він… дивився на мене так, мовби я мав врятувати його. Мовби я обдурив його. Зрадив чимось. Зрадив, бо не помер теж…

— Ти зробив усе, що міг, — мовила Канре пошепки, відчуваючи, як він вислизає — вглиб, вниз, у непроглядність, де залишились Есті Мерселлі, і Бергат, і Корентін.

— Я врятувався, бо його артефакт… артефакт Есті… він був набитий щитотворчим зіллям. Досить іскри — і добрий захист із тобою. Я обіцяв забрати його додому. Так і врятувався. А він — ні. Щит не можна підтримувати, поки твориш складну атаку. Він дуже хотів битися…

— Ти зробив усе, що міг, — повторила Канре, не певна, чи чує він її, чи хоче почути.

— Мій батько загинув. — Жаррак потупився.

Канре пригадала листа.

— Мені написали, що він хворий.

— Так. То була синька. Він… він хотів, аби ти приїхала. Мав зцілити тебе. Але не встиг. Якби я не пролежав у безтямі кілька днів. Якби написав тобі швидше. Якби він не був таким упертим і… — Жаррак застогнав і вдарив себе в чоло. — Я зруйнував усе. Тепер достеменно.

Канре замовкла, тамуючи дихання. Мовчала й усвідомлювала, що керамічне серце з нею навіки — і це «навіки» буде коротким. Проте тут, у кімнаті з пораненим, у форті Нансіна, на стику миру і війни, це нове знання не здалося їй аж таким шокуючим і важким. Вона знову стиснула чаротворцеві долоні й усміхнулася.

— Ти показав мені життя, Жарраку. Більше життя, ніж я мала до того. Тож припини винуватити себе.

Мовчанка впала знову.

— Тобі боляче? — за пів хвилини Канре ковзнула поглядом по ковдрах, під котрими ховалося понівечене тіло.

— Стерпіти можна. Врешті, нікуди я від цього більше не подінуся.

— Тобі й не потрібно. Скажи ліпше: я чула про так званий знеболювальний чар. Він допомагає?

— Накладали вже. Ще день-два, і я зможу повернутися до чаротворення сам та заопікуюся знеболенням. Хай зцілювати рани не можу — хоч позбавлю себе супутніх відчуттів.

— Тебе ж не залишать тут?

Канре обвела поглядом невелику кімнату з заґратованим віконцем. Вона не розпитувала, де лірці зараз, та перебувати в такій близькості від недавнього поля бою було однаково тривожно.

— Ні, — похитав головою Жаррак. — Відправлять додому, щойно трохи загоїться. Бо буде вершиною дурості вижити після такої рани й померти через гарячку чи брудну кров у дорозі. А потім… Канре, я зможу все налагодити.

— Я знаю.

— Ні, справді зможу. На видужання знадобиться час, але все буде гаразд.

— Звичайно, буде. — Дівчина погладила маестрову руку, але він хмикнув.

— Ти кажеш це так заспокійливо й недовірливо. А я