Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

коли вони затягнуть Дарлінґтона назад, до їхнього світу, з того місця, де він гає час.

Можливо, її робота зі справою Тари Гатчинс піде їй на користь, однак дівчина неабияк сумнівалася, що Деніел просто скаже: «Ти класно взяла на себе ініціативу; все пробачено й забуто». Вона б сказала йому, що шкодує, адже не знала, що саме задумала Геллі того ранку в «Ґраунд-Зіро». Вона б розповіла йому все, що зробила, і трималася б за це життя обома руками.

— Як ми гадаємо, де він? — поцікавилася Мішель, опинившись на сходах, що вели на другий поверх.

— Ми не знаємо. Я хотів відправити за ним гончаків.

У голосі Сендоу мало не чулося задоволення власною кмітливістю. Алекс іноді забувала, що декан колись сам був членом Лети і чудово давав цьому раду.

— Чудово! І на чому ми знайдемо його запах?

— Право власності на «Чорний В’яз».

— Воно було скріплене Авреліанцями?

— Мені про це нічого не відомо, — зізналася Амелія. — Але ми можемо активувати мову, щоб викликати сторони, які його підписали...

— Викликати з будь-якого місця? — поцікавилася Мішель.

— З будь-якого, — самовдоволено озвався Зелінський.

Вони взялися теревенити про довгий перелік механізмів контракту й те, що виклик повинен працювати, поки угоду сумлінно виконуватимуть, а сторони матимуть емоційний зв’язок.

Алекс із Доус перезирнулися. В одному вони були впевнені точно: Дарлінґтон любив «Чорний В’яз».

Бальна зала на другому поверсі була освітлена свічками, що стояли в чотирьох компасних точках, позначаючи захід, схід, південь і північ. Дарлінґтонів килимок для тренувань і приладдя відсунуті вбік.

— Тут удосталь місця, — похвалив Зелінський, розстібаючи блискавку на рюкзаку. Вони з Амелією витягнули чотири загорнутих у вату предмети.

— Нам потрібно відкрити якийсь портал? — прошепотіла Алекс на вухо Доус, спостерігаючи, як Джош розгортає вату й дістає великий срібний дзвоник.

— Якщо Сендоу має рацію й Дарлінґтон просто застряг між світами, опинившись у кишеньковому, активація права власності має створити достатньо енергії, що поверне його до нас.

— А якщо ні?

— Тоді нам під наступним молодиком доведеться залучити до ритуалу «Сувій та ключ».

А що, як тієї ночі Слюсарі власноруч створили портал у підвалі? Що, як вони не хотіли, щоб Дарлінґтон повернувся?

— Алекс, — гукнув Сендоу, — допоможи мені, будь ласка, нанести деякі знаки.

Дівчина почувалася дивно, малюючи коло, наче вона якимось чином повернулася назад у часі й перетворилася на деканового Данте.

— Північні ворота залишмо відчиненими, — підказав він. — Спробуймо північ, щоб скерувати його додому. Мені потрібно, щоб ти сама наглядала за Сірими. Я прийму еліксир Гайрама, але... я вже в тому віці, коли ризик завеликий.

Тепер його голос лунав сором’язливо.

— Я впораюся, — запевнила Алекс. — Чи буде в обряді використовуватися кров?

Їй принаймні слід було підготуватися до навали Сірих.

— Ні, — заспокоїв декан. — Жодної крові. До того ж Дарлінґтон посадив навколо «Чорного В’яза» захисні рослини. Але ж ти знаєш, що жага може притягнути Сірих, а нам потрібна саме жага, щоб повернути його.

Алекс кивнула і стала на свою позицію на північній компасній точці, позначеній ліхтарем. Місце Сендоу було на півдні; Доус і Мішель стали обличчям одна до одної на заході та сході. Приміщення було освітлене самими свічками, що дозволяло розрізнити лише загальні форми, бальна зала здавалася ще просторішою. Це був великий холодний простір, збудований для того, щоб справити враження на давно померлих людей.

Амелія та Джош стояли в центрі кола зі стосом паперів — правом власності на «Чорний В’яз», — проте, якщо заклинання Сендоу спрацює, для них роботи не залишиться.

— Ми готові? — запитав декан.

Ніхто не відповів, і чоловік повів далі, щось забурмотівши спершу англійською, потім іспанською, а потім шерехатою мовою, у якій Алекс упізнала нідерландську. А далі — португальська? Відтак мандаринська. Дівчина збагнула, що декан розмовляє мовами, які знав Арлінгтон.

Вона не знала, чи це ігри уяви, чи справді почула гупання лап і важке дихання. Декан викликав гончака. Алекс подумала про гончаків Лети, навдивовижу гарних шакалів, яких Дарлінґтон нацькував на неї того, першого дня в «Іль-Бастоне». «Я тобі пробачила, — подумала вона. — Просто повертайся додому».

Раптом дівчина почула виття й дуже віддалений гавкіт.

Полум’я свічок загойдалося й засяяло яскраво-зеленим.

— Ми знайшли його! — вигукнув Сендоу тремтливим голосом, що лунав мало не налякано.

— Активую право на власність!

Амелія торкнулася свічкою документів, що лежали в центрі кола. Зайнялося зелене полум’я й охопило стіс. Жінка кинула щось у вогонь, і той вибухнув яскравими іскрами, немов феєрверк.

«Залізо», — здогадалася Алекс. Якось на заняттях з природничих наук вона бачила такий експеримент. Коли залізні ошурки спалахнули, здалося, наче над документом зависли слова із зеленого полум’я:

ЗАСВІДЧЕНО

ЩО

ЗАЗНАЧЕНИЙ ДАРУВАЛЬНИК

З ДОБРИМИ ТА ЦІННИМИ НАМІРАМИ

З ДОБРИМИ

З ДОБРИМИ

Слова самі по собі закрутилися, зайнявшись вогнем, і зникли мов дим.

Полум’я свічок здійнялося вище, а тоді засичало. Вогонь, що охопив право власності, різко згас. Вони залишилися в темряві.

І тоді ожив «Чорний В’яз». Водночас яскраво спалахнули світильники на стінах, з колонок у кутку залунала музика, а залами попливло відлуння пізніх новин, коли десь у будинку ввімкнувся телевізор.

— Хто, в біса, не вимкнув світло? — запитав літній чоловік, який стояв поза колом. Він був жахливо худорлявий, на голові залишився ріденький кущик волосся, халат розхристаний, через що було видно хирляві груди й поморщені геніталії. З рота звисала цигарка.

Він не був виразним і прозорим, якими Алекс зазвичай бачила Сірих; вигляд у нього був... ну, сірий. Так, наче, дівчина дивилася на нього крізь кілька шарів матового шифону. Серпанок.

— Спрацювало! — вигукнув Джош.

— Скористайтеся дзвониками, — крикнула Амелія. — Покличте його додому!

Алекс підняла срібний дзвіночок, що лежав біля ніг, і побачила, як решта зробила те саме. Вони закалатали дзвониками: солодкий звук линув колом, перекриваючи гуркіт музики й хаос у будинку.

Вікна розчахнулися. Алекс почула, як завищали шини й десь унизу щось гучно гупнулося. Навколо себе вона бачила танцюристів: повз неї проплив юнак з густими вусами, дуже схожий на Дарлінґтона, у костюмі, який мав такий вигляд, наче зберігався в музеї.

— Стоп! — вигукнув Сендоу. — Щось не так! Припиніть дзвонити!

Алекс схопилася за язичок дзвоника, щоб він стих, і побачила, що решта вчинила так само. Проте дзвоники не змовкли. Вона відчувала, як її дзвін