Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

третьому поверсі виявилися так само безплідними. Космо пішов за нею й осудливо дивився, як вона висуває шухляди та нишпорить книжковими стосами.

— Так, я порушую його приватність, Космо, — погодилася Алекс, — проте мета в мене добра.

Схоже, таке пояснення кота влаштувало, і тепер він звивався в неї між ніг, притискаючись головою до берців і гучно муркочучи. Дівчина почухала котика між вухами та взялася гортати книжки, складені біля Дарлінґтонового ліжка, — усі вони стосувалися промисловості Нової Англії. Вона зупинилася на чомусь, схожому на старий каретний каталог (папір був пожовклий, а кутики надірвані), запечатаний у пластиковий пакет задля убезпечення від впливу довкілля. Родина Норта виготовляла екіпажі.

Алекс обережно дістала каталог з пакета. Детальніше дослідження підказало, що це своєрідний дайджест новин для нью-гейвенських виробників різноманітних екіпажів і фахівців дотичних галузей. Там були виконані вручну малюнки коліс, замків та ліхтарів і, на третій сторінці, повідомлення великим жирним шрифтом про будівництво новісінької фабрики «Норт і сини», що матиме виставкову залу для майбутніх покупців. На берегах Дарлінґтоновими рішучими карлючками було написано: «Перша?»

«Оце й усе? Ну ж бо, Дарлінґтоне. Перша що?»

Алекс почула шурхіт шин на гравійній доріжці й визирнула у вікно на фари двох машин: трохи потертої «ауді» та блискучого синього «ленд-ровера», що не відставав.

«Ауді» заїхала до гаража й стала поряд з Дарлінґтоновим «мерседесом», і за мить Алекс побачила, як з неї вийшли декан Сендоу й дівчина — певно, Мішель Аламеддін. Стерн точно не знала, чого очікувала, проте Мішель мала цілком пересічний вигляд. Копиця густих кучерів на плечах, кутасте обличчя з елегантно висмиканими бровами. Вона була вбрана в гарно пошите чорне пальто й чорні чоботи до коліна. І хай навіть Алекс ніколи не бувала в Нью-Йорку, Мішель, на її думку, мала дуже нью-йоркський вигляд.

Дівчина запхала каталог екіпажів назад у пакет і поквапилась донизу сходами. Сендоу й Мішель уже вішали пальта в передпокої, а за ними зайшли літня жінка й витрішкуватий хлопчина з ірокезом та величезним рюкзаком на плечах. Алекс знадобилося кілька секунд, щоб упізнати їх без білих мантій, але потім спогади впорядкувалися: Джош Зелінський, президент делегації «Святого Аврелія», і випускниця, яка минулої осені керувала письменницьким ритуалом, що мало не пішов шкереберть. Амелія.

Дарлінґтон переконав Авреліанців, нібито винні були вони, а не Алекс. І тієї самої ночі, неабияк збентеживши Доус, вони з Дарлінґтоном набралися дорогого червоного вина й розтрощили цілий буфет невинного кришталю разом з непоказним набором порцелянових сервірувальних тарелів, які, мабуть, заслуговували на смерть. Алекс пам’ятала, як стояла посеред кімнати, повної розбитого скла й керамічних черепків, почуваючись краще, ніж протягом кількох минулих років. Дарлінґтон оглянув завдану шкоду, додав до гармидеру свою склянку і, затинаючись, пробурмотів: «У цьому є якась метафора, Стерн. Я подумаю про неї, коли протверезію».

Тепер усіх відрекомендували, і Сендоу відкоркував пляшку вина. Доус подала тарілку із сиром і порізаними овочами. Це скидалося на прелюдію до невдалої званої вечері.

— Тож? — озвалася Мішель, кидаючи до рота шматочок огірка. — Денні зник?

— Він, можливо, помер, — тихо виправила її Доус.

— Сумніваюся, — озвалася Мішель, — інакше б він, чорт забирай, переслідував її. — Дівчина тицьнула великим пальцем в Алекс. — Ти була з ним, чи не так?

Стерн кивнула, відчуваючи, як стискається шлунок.

— І ти чарівна дівчинка, яка може бачити Сірих. Він тусувався десь неподалік?

— Ні, — відповіла Алекс.

І Норт не бачив його з протилежного боку Серпанку. Дарлінґтон був живий, і сьогодні вночі він повернеться додому.

— Такий надзвичайний дар! — утрутилася Амелія. Її густе медово-каштанове волосся сягало підборіддя, а вбрана вона була в темно-синій кардиган поверх тонкої кофтинки й накрохмалені джинси. — Леті пощастило, що в них є ти.

— Так, — люб’язно погодився Сендоу, — нам пощастило.

Джош Зелінський похитав головою.

— Дурдом. Вони просто літають навколо. А тут зараз є Сірі?

Алекс добряче ковтнула вина.

— Ага. Один поклав руку тобі на сідниці.

Зелінський різко обернувся. Сендоу скривився, наче від болю.

Проте Мішель засміялася.

— Дарлінґтон, мабуть, обісцявся, коли дізнався, що саме ти можеш.

Декан відкашлявся.

— Дякую, що прийшли, — сказав він. — Ви всі. Це непроста ситуація, і я знаю, що у всіх вас багато клопоту.

«Це не грьобане засідання Ради, — захотілося закричати Алекс. — Він зник».

Мішель долила собі вина.

— Не можу сказати, що ваш дзвінок здивував мене.

— Ні?

— У мене залишилось відчуття, що весь перший курс я тільки й пильнувала, щоб Дарлінґтон не вбився або не влаштував пожежі. Хай би де був, він, мабуть, у захваті від того, що тут нарешті стало цікаво.

Сендоу захихотів.

— Ладен закластися.

Алекс відчула роздратування. Їй не подобалося, як Сендоу й Мішель разом кепкують з Дарлінґтона. Хлопець заслуговував на краще.

— Він полює на сенсації? — поцікавилася Амелія, і в її голосі теж відлунював захват.

— Не зовсім, — виправила її Мішель. — Він просто завжди ладен узятися до справи. Уявив себе лицарем, хлопчиком, що стоїть біля дверей пекла з мечем у руці.

Алекс завжди глузувала, коли Дарлінґтон так описував себе чи Лету. Але тепер це не здавалося аж таким дурнуватим, якщо подумати про Тару, про наркотики на кшталт Достойниці, про хлопців на кшталт Блейка. Сила Домів Серпанку була занадто потужна, і впроваджені ними правилами насправді контролювали доступ до цієї сили, а не зменшували шкоду, якої вона могла завдати.

— А хіба ж ми всі не такі? — вихопилося в Алекс. — Усі ми вівчарі й так далі?

Мішель знову засміялася.

— Тільки не кажи, що він і до тебе дістався.

Відтак узяла декана Сендоу під лікоть, і вони випливли з кухні в супроводі Зелінського та Амелії.

— Шкода, що я не приїхала раніше: хотіла б подивитися на це місце за денного світла. У нього вкладено стільки праці!

Долоня Доус торкнулася руки Алекс, налякавши її. Це був незначний жест, проте Алекс дозволила кісточкам своїх пальців зробити те саме. Дарлінґтон мав рацію: Лета була потрібна, і саме тому всі вони були тут. Вони були не просто копами з торговельного центру, які стежать, щоб купка неслухняних дітлахів чемно стояла в черзі. Вони мали бути детективами, солдатами. Мішель і Сендоу цього не розуміли.

«А я?» — замислилась Алекс. Як вона пройшла шлях від того, хто ледве встигав, до святого воїна? І що станеться,