Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— На воску схожу зроблю, чорнилом заллю… чорнила купи! Гроші в нас є — нагорода!

— Ага. Але ж розпізнає Алана обман.

— Розпізнає, якщо придивлятиметься, — кивнув хлопчик, — а ми повинні встигнути до того, як вирішить придивитися. Сувій переписаний принесеш, печатку поставимо — тоді моя черга щось робити.

— Але що ти будеш робити? — допитувалась дівчинка.

Інтар посміхнувся:

— Менше знаєш — краще спиш.

— Добре, — кивнула Ола, — я зроблю, як ти кажеш. Я тобі вірю.

Вона забрала тацю з порожнім посудом і пішла відпрошуватися в Аффара й Алани, а Інтар подався на стайню, працювати.

Алана спочатку не хотіла відпускати дівчинку.

— Що тобі знадобилося в місті? Ти ж тепер вихованка Мен-Риджа, все необхідне я куплю тобі сама.

— Я погуляти хочу…

— Добре, давай поїдемо гуляти разом, у міський парк, наприклад, або до ставків… Або ж можемо вирушити в Старе Місто.

Ола мотнула головою.

— Мені треба самій піти.

— Але куди й навіщо? — суворо запитала жінка. Це нагадало дівчинці минуле: коли Алана ще була її матір’ю, коли вона дійсно мала право забороняти, вирішувати, запитувати й чекати правдивих відповідей… Ненависть знову сколихнулася хвилею, і Ола відповіла, з викликом дивлячись жінці у вічі:

— Я хочу відвідати батька! У мене болить серце за нього!

Алана сполотніла. Відвернула погляд.

— Ти не повинна думати про нього, у тебе тепер інше життя.

— Він мій батько. Я нічого, крім гарного, від нього не бачила, — наполягала дівчинка. — Я не кажу про нього в цьому будинку, ні з панами, ні зі слугами, я не прошу для нього допомоги, але хочу хоча б знати, що з ним.

— Добре, — здалася жінка. — Іди… Іди, але повертайся до заходу сонця.

— Спасибі, пані, — промовила дівчинка. Присіла в поклоні й пішла.

Алана впала на ліжко, обличчям у подушки. Вона не хотіла більше бачити дочку біля себе, але й викинути її на вулицю не могла. Вона подумала, що потрібно буде просити Аффара відправити Олу на виховання в одну зі шкіл при Храмах, де навчаються дочки багатих батьків і де вони можуть жити, роками не повертаючись додому. Жінка була впевнена, що Аффар погодиться, хоч це й недешево коштує… якщо так любить, як каже, то обов'язково погодиться заплатити за її спокій.

А Ола подалася виконувати доручення Інтара. Зайняло це в неї майже цілий день: найкращих переписувачів можна було відшукати тільки в тому ж таки Старому Кхаабрі, на одному з п'ятачків вічно гомінкого базару. За переписаний до останньої крапки перелік дівчинка сплатила п'ять золотих, помінявши на гроші перлину, ще три віддала за чорнило й дві товсті свічки — віск для печатки. Вона повернулася додому тільки над захід сонця, на візку — ще один золотий… Ола підраховувала кожну монету: наче зайвий золотий міг врятувати її батька, якщо в Інтара нічого не вийде. Ні, дівчинка знала: це не так, тільки не могла втриматися від підрахунків і не відкладати кожен мідяк. Нехай буде більше грошей, так спокійніше…

Вона знайшла Інтара на стайні, показала йому покупки.

— Ось!

— Молодець! — похвалив хлопчик, коли все розглянув. — Свічки й чорнильницю неси в мою кімнату, я зараз прийду. Дивися, що в мене є, — похвалився він, показуючи Олі печатку з родовим знаком будинку Мен-Риджа, — я це з кімнати Алани поцупив, поки вона в саду гуляла. Тепер підроблений сувій запечатаємо, а потім ти Алану відволічеш, а я печатку на місце поверну, і справжній перелік — теж. Слуги ж бо сплять уже…

— Добре! — радісно кивнула Ола.

Хлопчик продовжував:

— А я вже встиг відпроситися на завтра в Мен-Риджа — сказав, мені рідню відвідати треба. Він дозволив, він тепер з нами до-обрий…

Ола зітхнула.

— Знаєш, я ж збрехала Алані, що їду батька відвідувати.

— Та інакше вона б тебе не відпустила! — Інтар зміркував, як було жінці таке чути.

— Так. Але до батька я не добралася… Туди ж пускають іноді… Особливо родичів, особливо, якщо варті заплатити… Він там уже стільки, а я…

— Тобі соромно за це? — спробував хлопчик вгадати.

Ола раптом розсміялася — коротко й невесело.

— Не тому. Гірше. Знаєш… Я сьогодні зраділа, що ну ніяк не встигаю його відвідати! І що не вирвуся до нього більше, поки ми… Не закінчимо з усім цим. Я буду щаслива, якщо все вийде, якщо ми його викупимо, але я не можу… Не змогла б прийти до нього голіруч і бачити, як йому погано… Він, напевно, за мене боїться… Тривожиться… А я не можу прийти й хоча б заспокоїти, що зі мною ніякого лиха… Не можу, не сила… Не хочу до нього приходити! От що соромно, — вона замовкла. А потім запитала, безпорадно смикаючи біляве пасмо: — Інтаре, я зовсім змія бридка, так?

Хлопчисько розгублено витріщився на подругу:

— Ні, — замотав головою, — не змія… Ні, стривай. Я не знаю… Але це не тому, що ти — гадина. Це інше… Зовсім. Ти гарна!

Ола шморгнула і закусила губу. Інтар узяв її за руку.

— Ти прийдеш до нього з грішми. І він буде знову вільний. Я обіцяю.

— Я прийду… — повторила Ола.

— Ми, — уточнив Інтар. — А зараз ходімо, розтопимо свічки й поставимо печатку. Завтра я поїду з підробленим переліком до майстра Дальриба. Скажу, що від Алани посланий. Думаю, перелік буде добрим знаком для нього, і він мені скаже досить, щоб я придумав, що робити далі.