Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

На ранок Інтару було трохи страшно. Хлопчик майже нічого не з'їв, зібрався йти і з подивом глянув на повний кошик, який простягала йому Бетайа.

— А це навіщо?

— Ти ж до рідні йдеш?

Хлопчисько згадав, що казав про це вчора, за вечерею.

— Ну, так.

— Вони ж у тебе бідняки?

— Угу… Батька нема, мамка сама залишилася, — повторив придумане раніше, — ще братики-сестрички…

— Отож і передаси їм, тут їжа. Не бійся, бери, пані знає, вона сама попросила мене зібрати для них дещо… Я крупи поклала, й сала, і коріння, овочів різних…

Від такого хлопчисько навіть прокинувся. Кров кинулася в обличчя.

— Так я ж… Я ж їм гроші принесу, винагороду…

— Гроші грішми, а за гроші їжу ще купити треба. А тут — готова. Бери, бери, не соромся, нема чого тут соромитися, — куховарка лагідно погладила хлопчика по голові. — Я у твої літа посудомийкою була, то хворій матері щодня недоїдки з кухні носила.

Інтар зовсім зніяковів:

— Спасибі… Ти дуже добра…

Не взяти кошика вже не можна було. Інтар ніс його в руці, спускаючись вулицею туди, де зазвичай візники чекали на людей, і думав, куди ж його запроторити. Викинути? Недобре, хто знає, що там Алана думала, але Бетайа справді від чистого серця… Віддати? Кому?

А що, як?..

— Вони ж повинні туди пропускати людей. Родичів наприклад… — вголос промовив хлопчик, і жінка, що його проминала, здивовано скосила око. Інтар посміхнувся.

— Ага, — сказав він, дивлячись на неї, — туди й поїду.

Жінка здивовано знизала плечима й заквапилася геть. І хлопчик теж заквапився мерщій знайти візника. Він попросив відвезти його до боргової в'язниці.

Ола називала це місце борговою ямою.

Може, колись це й справді була яма в землі, глибока й сморідна, але ось уже хтозна скільки сторіч поспіль неспроможних боржників саджали у звичайну в'язницю — невисокий кам'яний будинок з грубими стінами й вузькими віконцями. Обнесено її було ще однією стіною з грубо обтесаних кругляків, а біля єдиних воріт нудьгували два стражники: один вусатий, другий безвусий, обидва при коротких мечах, зі в'язками ключів при поясі.

На хлопчика, що підійшов, подивилися з ледачою цікавістю.

— Тобі чого, блощице? — позіхнув Вусань.

— Я хочу побачити одного чоловіка. Його майже місяць тому посадили… Його звуть Низаром.

— Низар, а далі?

Інтар зміркував, що не знає родового імені Оли.

— Я… не пам'ятаю… Він родич моєї… знайомої… Шановний, у вас хіба в кожній камері по Низару сидить?

Стражник насупився:

— Або говори повне ім'я, або йди геть!

Інтар зміркував. Дістав монетку в п'ять золотих.

— Шановний, допоможи, будь ласка…

Вусань простяг руку по монету, але її перехопив Безвусий.

— Низар є, аякже. Який ти безпам’ятний, — дорікнув товаришеві, ховаючи монету. — А що в тебе в кошику, хлопчику?

— Їжа для нього.

— Ну-бо, покажи.

Інтар неохоче поставив кошик. Безвусий почав порпатися в ньому, не звертаючи уваги на розлючені погляди товариша. Вийняв зо два згортки.

— Це ми залишимо собі. Служба, знаєш, теж не мед… Ходімо, проведу тебе до Низара.

Інтар мовчки взяв кошик і рушив за ним.

За ворітьми виявився вогкий двір, а всередині в'язниці — вузькі коридори. По обидва боки від проходу — ґрати, за ними — люди… Людей було досить багато, по троє-четверо в брудній, тісній, вочевидь розрахованій на одного камері. Інтар зачудувався: скільки ж у Кхаабрі й околицях таких, хто не може заплатити свої борги? Сюди ж бо звичайних злочинців не саджають, тільки бідолах на кшталт Низара.

— Низаре! — гукнув стражник, Інтар навіть здригнувся. Подивився на чорнявого чоловіка із запалими щоками, який підійшов до ґрат. Ола не була схожа на батька. Зовсім.

— Говори, тільки коротко, — звелів Безвусий хлопчикові.

— Здрастуй, шановний Низаре, — Інтар проковтнув грудку, — я друг Оли.

Повітря тут було густе й затхле, у хлопчика дерло в горлі.

Чоловік здригнувся.

— Як моя дівчинка? Де вона?

— Усе добре із нею, — запевнив Інтар, — і буде теж добре. Вона служить в одному будинку… Я теж… Ось це звідтіля, тобі, — він показав кошик. А Безвусий відімкнув двері й кивком дозволив чоловікові його забрати.

Той узяв.

— Спасибі…

— Ну, годі! Передав — і все! Пішли! — звелів стражник, замикаючи камеру.

— Добре, йду… Може ще все налагодиться, шановний! — кивнув Інтар Низарові.

— Скажи дочці, що я люблю її дуже, — попросив чоловік поквапливо, — що… пробачення прошу! Дурнем я був останнім, а як тут посидів, багато зрозумів, я…

— Досить! — стражник замахнувся, й Низар відступив від ґрат. Безвусий узяв Інтара за плече та майже потяг до виходу.

— Я все передам Олі! — гукнув хлопчик, обертаючись на ходу.

Стражники випровадили його за ворота. Інтар постояв, ковтнув свіжого повітря, потер очі й подався шукати ще одного візника, щоб до Старого Міста швидше дістатися.

«А Бетайї, — вирішив, — кошик новий куплю».

Але раніше за кошика він купив з півдюжини різних голок.

До крамниці майстра Дальриба Інтар добрався вже перед заходом сонця. Побачив високу сутулу постать