Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Злодіям, мабуть, уночі пожива, — посміхнувся хлопчик, — не несуть же звідси щораз всі товари. Чи в кожній крамниці сторож сидить із дрюком і арбалетом?

Жінка посміхнулася:

— Не в кожній. Сторожів і справді небагато, десятків зо три. Та тільки в них собаки: великі, злі, розумні, от як твій Жучок. Щойно засяють перші зірки і розійдеться народ, сторожі починають свою службу та випускають собак. І вже тоді злодіям не минути лиха: пси або на місці загризуть, або сторожів підкличуть гавкотом. Тому отут уночі тихо, бурлаки ці місця стороною обходять.

Інтар з повагою покивав.

— От справи… — помітив, довідавшись від куховарки усе, що хотів.

— Ідемо, не копайся! — покликала Бетайа.

На базарі вона дійсно була, немов риба у воді: знала й де можна прив'язати коня, і в які ряди йти спочатку, а куди по тому. Хлопчик міцніше схопив два кошики й пішов за жінкою.

На базарі вони з’явилися біля полудня. До сутінків в Інтара вже гуділи ноги, а кошики наповнилися доверху, і хлопчик ледве втримував їх онімілими пальцями. Він і Бетайа вже обійшли овочеві й фруктові ряди, закупили крупи, борошно, масло, молоко, сир, яйця та м'ясо…

— Солі ще треба взяти, — сказала куховарка.

Хлопчик зрозумів, що так йому нізащо не встигнути в ювелірний ряд. Та й чи зуміє дійти?

— Я… я не можу більше, перегодь, дай перепочинок! — поставив кошика на землю.

Бетайа подивилася на важко дихаючого, червоного й розпатланого хлопчиська й зітхнула:

— Які ж ви, чоловіки, слабосильні. Що хлопчиська, що дорослі. Пам'ятаю, працювала я в одного купця, так тамтешній кучері із мною, коли на базар їздив, теж, як ти…

Але отут Інтар застогнав, даючи зрозуміти, що йому зовсім зле. Щиро кажучи, так воно й було: хлопчик зрозумів, що ноги ще й стер і навіть просто стояти було боляче.

Куховарка зглянулася над ним.

— Добре. Іди, віднеси все це у візок і почекай мене там, а солі я сама куплю, та пошукаю ще, чи є розмарин. І без нього обійтися можна, та от…

Але Інтар її вже не слухав. Підхопивши кошика, зашкутильгав до візка так швидко, як тільки міг.

Вивантажив кошика. Найбільше хотілося лягти на дно візка й не ворушиться.

— Ну, вже ні, я Олі обіцяв… — промурмотав хлопчисько й, стиснувши кулаки, кульгаючи пішов до ювелірного ряду.

Не було часу навіть глянути на коштовності, що тьмяно поблискували в передвечірнім бляклім світлі. Хлопчик звернувся до першого-ліпшого перехожого.

— Поважний, а де тут крамниця високоповажного майстра Дальриба?

— Так оно вона, — вказав той, і Інтар запам'ятав: приосадкуватий глиняний будиночок з вікном-прилавком і колокольцем на двері, сьомий від початку ряду таких самих однакових будиночків.

Затвердивши це подумки кілька разів, хлопчик поплівся назад до візка. Встиг саме перед приходом Бетайї із сіллю й жаданими зеленими гілочками розмарину. На одній з них залишилася зів’яла дрібна блакитна квітка з пелюстками — пухнатими ниточками. Інтар встиг добре розглянути його, бо всю дорогу назад лежав у візку, стягнувши чоботи зі змучених ніг, а кошик перед самим носом стояв. Правила кіньми Бетайа. Уміло, твердою рукою. Хлопчик тільки дивувався, поки не задрімав.

Зустріч з Олою він пропустив. Після базару, напівсонний, просто доплівся до ліжка, упав на нього й заснув. Жучок стрибнув на лежанку, поскулив, зачепив Інтара лапою, потім покрутився й улаштувався в хлопчика в ногах.

Прокинувся Інтар уже поночі, від того, що його смикали за плече. Виявилося — Ола. Сидить поруч і трясе.

— Годі, чого ти? — хлопчик ледве розліпив повіки. Все тіло ломило й трусило в гарячці. Він натягнув на себе відкинуту дівчинкою ковдру.

— Ти знайшов?.. — схвильованим шепотом запитала Ола.

— Так… погано мені, йди… завтра розповім…

— Що з тобою? — злякалася дівчинка.

— Сам не знаю, кістки розламуються…

— Ой, бідний! Ти наносився кошиків цих! Бачила я їх, коли ви повернулися! Дай-но я тебе розімну!

Інтар намагався протестувати, але Ола узялася за нього всерйоз: розтирала й розминала спину, руки та ноги хлопчика, поки йому не стало легше. І він сам не помітив, як заснув знову.

Зранку Інтар почувався не зовсім добре, але вже не так погано, як учора ввечері. Хлопчик піднявся, одягся, хотів піти на кухню, але тут з'явилася Ола з кухлем гарячого відвару й зі сніданком на підносі. Принесла кості й для Жучка. Цуцик взяв у зуби одну, відтягнув у куток, підбіг знову й став вимагати другу, дряпаючи ноги Оли. Випросивши одну за іншою всі кістки і склавши їх разом, вибрав найбільшу й заходився гризти.

— Смішний який, — посміхнулася дівчинка. — Їж і ти! Я навмисно тобі принесла, щоб бігати не довелося.

— Ух, ти! Спасибі! — зрадів Інтар. — Тільки мені однаково на стайню…

— Попий спочатку й з'їж що-небудь.

Хлопчик так і вчинив. Від теплого відвару й смачної їжі легшало.

— Так ти знайшов крамницю Дальриба? — перепитала Ола.

— Ну так!

— Здорово! Думаєш, коштовності там?

— Або там, або в його будинку.

— А як ми про це довідаємося? І як ми їх дістанемо звідтіля? Він же нам не віддасть!

— Про це я подбаю. А ти зроби ось що, — Інтару спала непогана, як на нього, думка, — відпросись у Мен-Риджа, візьми зі столу в Алани цей перелік і піди до переписувачів — нехай напишуть тобі такий само, а підпис Дальриба я вже як-небудь перемалюю…

— Так, а