Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Ти його зрадила, — повторила Надія.

Зоя сприйняла звинувачення на диво м’яко.

— Ти все така ж максималістка, — зауважила, посміхаючись. — Скажи, а ти хіба ніколи не зраджувала свого татуся?

Надія спочатку прокоментувала:

— Не люблю цього слова. Він був моїм чоловіком, — а потім відповіла: — Ні, не зраджувала.

— Знаєш, я тобі вірю. Тільки така дурепа, як ти, може жити зі старим лисим пердуном і не зраджувати його. А я свого трутня зраджую, якщо є з ким.

— Навіть після його смерті я ще ні з ким не була, — навіщось сказала Надія.

— Та тобі не Коля потрібен, а хороший психіатрі — вигукнула Зоя, пахкнувши хмарою диму. — Чи, може, це умова заповіту? Удова має право розпоряджатися спадком за умови подружньої вірності покійному, а в разі порушення цього пункту позбавляється права на спадок, — наче з писаного прочитала й розреготалася. — З тобою не скучишся, незрадлива ти наша. А на мене дарма наїжджаєш. Чоловіка свого зраджую, не без того, а от перед Колею я чиста.

— І це після того, як ти тоді лягла під Сірого?! — обурилася Надія. — Мені Котяра все розповів.

— Була, була справа, — розсміялася Зоя. — Але ж і Коля не святий. І ти також. Хіба він не заліз тобі в труси…

Надія несподівано для себе зніяковіла.

— Ти знала?!

Це трапилося в літньому кінотеатрі. Зоя кудись відлучилася, а Надя якимсь чином опинилася в Миколи на руках. Може, місць не було, а, швидше, просто скористалася нагодою, щоб опинитися на насидженому Зоєю місці. Мабуть, Микола тоді зробив це сп’яну, на автоматі, ніби це була Зоя. Не відомо, чи він хоч зауважив відмінність. Надія страшенно комплексувала, в неї довго не росли груди, вона боялася, щоб він не поліз їй під кофту… А волоссячко на лобну вже пробилося, чим вона тішилася, і коли відчула там Колину руку, мало не зомліла від щастя. Видавалася собі дорослою дівчиною, як Зоя, або й справжньою жінкою, як Лариса… Пізніше, коли Зоя поїхала, Надя чекала, коли Микола знову нап’ється, щоб повторити це приємне для неї непорозуміння. Однак тепер він завжди був незвично тверезим. Котяра навіть якось зауважив:

— Ти, мала, благотворно впливаєш на нашого Коляна, він уже в своїй праведності випередив Папу Римського.

Коли вони зупинялися під час їхніх прогулянок, Надя залазила до Миколи на візок, сідала на покалічені ноги й терлася об них тілом.

— Тобі не важко? Може, тобі болить?

— Ні. Можеш сидіти, скільки хочеш…

Якби ж він ще сам здогадався, чого вона хоче.

― Знала й не ревнувала?! — перепитала Надія.

Зоя зблиснула золотим зубом, здвигнула плечем, мовляв, що тут такого.

― А я ревнувала, — зізналася.

— Дурепа ти кінчена, — підсумувала Зоя й затягнулася так, наче цілувалася взасос. — Хоча я тебе розумію. Я й Сергієві дала… Ясна річ, він мені подобався, але не через це… Я тоді стільки всього пережила, що не могла більше целкою зоставатися…

― Чого ж ти Колі не віддалася?

— А ти ніби не знаєш? — Зоя сердито розчавила в попільниці недопалка. — Якби він міг, то мав би мене в усі діри.

— А він і міг.

— Не бреши! — випалила Зоя, збагнувши, куди Надія хилить.

— Я з ним стала жінкою…

— Не бреши! — повторила Зоя так само категорично.

Їхні погляди зустрілися. Очі в очі. І Зоя здалася.

— Хіба, може, щось уколов. Ти ж уже доросла — знаєш, що є такі укольчики.

Надія не поступалася:

— Звідкіля в нього тоді міг узятися такий укол?!

Зоя потягнулася до пачки з цигарками.

— Ну, що ж, значить, тобі пощастило. А мені тільки в ліжко налюрив. — Скривила губи, затискаючи в кутку рота цигарку.

— Зі спинальниками таке трапляється, — примирливо зауважила Надя.

— Мій он не спинальник, а як нап’ється, то обісциться по самі вуха. — Гримаса невдоволення все ще судомила м’язи Зоїного обличчя.

— Як же ти з ним спиш?

— А я з ним не сплю. Виперла його в літню кухню, щоб хату не засмородив. У нього все одно не стоїть. — Глипнула на Надію хитрим стервозним оком. — Що, думаєш, тільки на мене? Думаєш, на тебе встав би?

Голосно розсміялася. Здасться, їй попустило.

«Якесь дежавю», — подумала Надія.

Вони тоді засмагали біля озера. Дивне таке озеро, не для купання: води зверху — на п’ядь, а внизу — грязь лікувальна. Микола був похмурий і мовчазний.

— Ви що, посварилися? — запитала Надя в Зої.

— У нього моральна травма, — відповіла та жовчно.

— Як це?

Зоя не пояснила. Трималася вона задерикувато, безперестанку зачіпала й дражнила Котяру, обмінюючись із ним плоскими жартами. Врешті Котяра цитьнув на неї:

— Злипнися, коза, поки Колян не засадив тобі по самі помідори!

— У Коляна на мене не стоїть.

— І в мене на тебе не встав би. — Захихотів Котяра.

— Ех ви, імпотенти нещасні! — Зоя рвучко перевернулася зі спини на живіт.

— Чого це імпотенти?! — Не бентежився Котяра. — У мене, наприклад, на Надьку ще й як стоїть. Правда, Надь?

Надя не озвалася.

Микола не втручався. Лежав, ховаючи під панамою лице. Коли Надя ненавмисне зазирнула під панаму, їй здалося, що на очах у нього сльози.

— Ти поводилася, як шалава, — не стримуючи зневаги, мовила Надя Зої в обличчя, щойно вони попрощалися з хлопцями.

Та скорчила єхидну міну:

— Що, думаєш, на тебе в Колі встав би?

— Мені бридко тебе слухати! — вигукнула Надя й, розплакавшись, побігла алеєю вперед.