Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Зоя розсміялася.

— А ти ще та сучка, — мовила ці слова із щирою приязню. — Здається, бабло тебе не дуже зіпсувало. Я б на твоєму місці, певно, вже скурвилася.

Поставила на стіл пляшку вина.

— Давай, вип’ємо. Тільки без тостів. Просто так, для кайфу, щоб голова обертом…

Надія пригубила вино, за малесеньким ковточком зробила більший, а потім ще. Поставила порожній келих. Ворухнула вологими вустами, ніби примірялася до слів.

— Ти пам’ятаєш Колю? — Облизнула губи.

Зоя подивилася на неї так, ніби заблукала на її обличчі поглядом. Надія зауважила, що очі в співрозмовниці зараз змучені й вицвілі.

— Пам’ятаю.

— Ти не знаєш, що з ним зараз — де він, як?..

— Не знаю.

Надія проігнорувала Зоїну явну нехіть продовжувати цю розмову.

— У тебе не збереглося його адреси?

— Тобі навіщо?

— Хочу його провідати, — і чи то пояснюючи, чи виправдовуючись, додала: — Я колись йому обіцяла.

Смеркалося. Як потім виявилося, цей вечір був прощальним. Вони сиділи біля басейника з лебедями. Микола курив, дивився, як Надя годує птахів шматками батона. Це було їхнє місце. Тут вони проводили час за балачками.

— Ти любиш Зою? — запитала Миколу, хоча й знала, що не почує «ні».

— Вона моя дівчина, — відповів. — У хлопця має бути дівчина, а в чоловіка — жінка.

«Тепер я твоя дівчина», — мовила подумки, а вголос запитала:

— А я?

Микола ніби здивувався.

— Ти?! — Подивився на неї уважно. — Ти мені, як сестра. Дуже рідна й дорога для мене. Ріднішої людини немає в цілому світі, окрім мами, звичайно…

Ну, як він не розуміє?!

— Це зараз… А потім… Колись, коли я виросту… Ти міг би в мене закохатися?..

— Коли ти виростеш, я вже буду старим. — Микола усміхнувся.

Кинув недопалка у воду, лебідь вхопив його дзьобом.

— Тобі буде двадцять чотири…

Вона довго не зважувалася на цю розмову. Лише сьогодні зібралася з духом. Час підганяв.

— Я до тебе обов’язково приїду, тільки раніше школу закінчу…

— Звичайно. — Микола кивнув. — Я хотів би бачитися з тобою часто, як зараз… О, Котяра пхається. Здається, він запав на тебе…

Надя сполохано стрепенулася й квапливо зашепотіла:

— Ось побачиш, що приїду… Ти будеш на мене чекати?..

Підійшов Котяра і вщипнув її за худеньке стегно.

— Довго ж ти збиралася, — процідила Зоя їдуче.

Вона, либонь, уже змирилася, що таки доведеться витрясати нафталін зі старих спогадів.

— Довго, — погодилася Надія. — Хоча я ніколи про нього не забувала.

На останні її слова Зоя тільки іронічно ворухнула вищипаними бровами.

—І Колю, і все те, що мені тоді відкрилося, — продовжила мову Надія. — Пригадуєш, як на день десантника хлопці, обійнявшись, танцювали довкола милиць? Без сліз на це не можна було дивитися… Потім усі ці переживання й почуття притлумилися, з’явилися нові враження, спокуси дорослого життя і всяке таке, та тільки на якийсь час… Що далі, то очевиднішим і переконливішим стає відчуття, що тільки тоді все й було справжнім… Останні рік-два мені часто сниться той танець, і щоразу я пробуджуюся із відчуттям страху…

— Усе наше життя схоже на цей танець, — сказала Зоя, беручись за пляшку. — А оці твої закидони про справжність — від хорошого життя. Дай тобі чоловіка-алкаша й двох дітей на шию, ти б не тужила за якоюсь своєю придуманою справжністю.

Зоя закурила, запропонувала Надії, та відмовилася.

— Не куриш? Ну так, ти ж у нас правильна. Знаєш, мене завжди дивувало поєднання в тобі правильності із якоюсь витонченою блядськістю.

Надія пропустила її слова повз вуха.

— Невже ти ніколи не шкодувала, що не зійшлася з Колею?

— Про що ти говориш?! Ти ще згадай, кому я в дитячому садочку першому піську показала. Я, подруго, шкодую не за тим, чого немає, а за тим, що є. Це ти в нас спрагла справжнього, а я ним по горло сита. Мій нинішній Стьопа нічим не гірший від тодішнього мого Колі: так само «афганець», аякже, герой, йоб його мать, так само, як нап’ється до втрати людської подоби, то плаче крокодилячими сльозами, ось тільки руки-ноги на місці, але мозку так само немає…

На обличчі в Надії застиг сухий жорсткий вираз.

— Ти зрадила Колю, — кинула звинувачення.

Надя знайшла Миколу біля фонтану. Він смоктав цигарку й замислено дивився на оголену купальницю, яка стояла посеред фонтану. Фонтан не діяв, купальниці хтось домалював крейдою труси. Вигляд у Миколи був самотній і нещасний. Він курив так, наче це була остання цигарка перед розстрілом.

— Ти чого сам? А Зоя де?

— У долині блаженств.

Наді здалося, що він п’яний — у нього заплітався язик.

— Тобі щось болить?

Він кивнув.

― Що?

Надя підступила впритул і торкнулася його руки.

— Знаєш, я дуже боявся потрапити на війну. — Щиглем відправив недопалка купальниці в обличчя. — А тепер так само боюся з цієї війни повернутися.

Тремтячими руками прикурив іншу цигарку.

Вона мовчала. Не знала, що казати. Ледве стримувала сльози.

Несподівано Микола п’яно розсміявся.

— Якби ти мене зрадила — я тебе вбив би.

На якусь мить Надя розгубилася. А потім ляпнула, що до голови прийшло:

— А Зою?

— А Зою віддав би роті солдат. — Він знову хрипко розсміявся. — Відправив би її в долину блаженств…

Надя зважилася погладити його по голові.

― Я тебе ніколи не зраджу…

Він звів на неї очі. Очі в Миколи