Раймонд Коурі - Останній тамплієр

— Гуго де Пайєн. Засновник ордену тамплієрів. Коли я був в Альбі, то дізнався дещо про нього, і це мене здивувало.

Тес раптом пригадала сатиричні зауваження одного французького історика.

— Те, що він був з Лангедока і те, що він був катар?

Брови Венса здивовано підскочили догори і він скоса подивився на неї, не приховуючи свого захопленого здивування:

— Браво, Тес! Ти добре впоралася зі своїм домашнім завданням.

— Але ж тут щось не в'яжеться, — наполягала вона. — Спочатку тамплієри пішли до Святої землі для того, щоб супроводжувати християнських паломників.

Посмішка професора не змінилася, але змінився його голос — він став різким і ущипливим.

— Вони подалися туди, маючи перед собою завдання віднайти те, що вже тисячу років вважалося втраченим, те, що первосвященики сховали під час навали легіонів Тіта. Хіба мали тамплієри кращий привід та кращий спосіб дістатися до потрібного їм місця, ніж твердження, що вони — вірне воїнство Папи та завзяті прихильники його безглуздих хрестових походів? Але вони не збиралися відкрито виступати проти Церкви, доки не накопичать достатньо моці та багатства, щоби кинути їй такий зухвалий виклик. Ватикан мав довгу історію безжального придушення будь-якої незгоди зі своєю єдино істинною вірою — цілі села, жінки і діти винищувалися арміями Папи лише за те, що посміли дотримуватися власних вірувань. Але ж ця історія майже нічого не навчила Церкву і її служителів. Тому тамплієри замислили план. Для повалення Церкви їм потрібна була зброя і вплив. І вони ледь не втілили цей план у життя. Вони знайшли те, що шукали. А як рицарі-храмовники, вони стали дуже потужним військом й здобули надзвичайного впливу. Їхній орден вже збирався вийти з власною програмою на духовній царині. Вони не врахували лише одного: не тільки їх, а й усе Христове воїнство виженуть зі Святої землі ще до того, як їм трапиться нагода постати проти Церкви. І коли це сталося, коли 1291 року впала їхня остання фортеця — Акра, тамплієри втратили не лише основу своєї могутності — замки, армію і своє панівне становище в Утремері. Коли затонув «Храм Сокола», вони втратили також свою знахідку, ту зброю яка давала їм можливість впродовж двохсот років шантажувати Ватикан, той предмет, який давав їм змогу виконати своє історичне призначення. І з тієї миті їхнє падіння було лише справою часу. — Венс злегка кивнув, а потім окинув присутніх шаленими очима. — І тільки зараз, якщо нам трішечки поталанить, ми дістанемо змогу завершити їхню місію.

Раптом тишу розірвав гучний жахаючий тріск, і голова одного з Венсових найманців розкололася, як гарбуз; сила удару кулі була такою, що турок аж відірвався від землі й, змахнувши ногами, гепнувся на спину, враз перетворившись на криваве місиво.

Рейлі інстинктивно кинувся до Тес, але Венс вже встиг схопити її за талію і штовхнути у безпечне місце за пікапом. Ще і ще просвистіли кулі, подзьобавши землю навколо Рейлі, але той у карколомному стрибку зник за джипом і тепер інтуїтивно намагався відокремити відлуння пострілу від самого пострілу, щоби вирахувати — де знаходиться стрілок. Три кулі вразили їхній «паджеро»: пробили капот, потрапили у двигун і праве переднє колесо. Завдані джипові пошкодження допомогли Рейлі дістати хоча й дуже приблизне, але все ж хоч якесь уявлення про напрям, звідки вів вогонь снайпер — звідкілясь із півдня, з лісу; на превеликий жаль, поцілити в нього з пістолета Рейлі не зміг би — цей стрілок знаходився безнадійно далеко.

На якусь напружену мить над лісом запанувала тривожна тиша, і Рейлі обережно висунувся з-за своєї схованки, щоби оглянути, наскільки пошкоджене їхнє авто, і пересвідчився, що «паджеро» вже нікуди не поїде. Потім Рейлі зиркнув на перекинутий стіл, біля якого сиділа Тес. За ним ховався настрашений худорлявий турок. Раптом Рейлі боковим зором помітив рух збоку — там промайнула якась блакитна одежина. То був Рюстем. Він вийшов з-за сараю, тримаючи в руках дрібнокаліберку, з якою, мабуть, полював на диких кроликів. Він стояв, отетеріло вдивляючись у віддалені дерева, намагаючись второпати, звідки стріляли. Рейлі несамовито замахав йому руками, волаючи щоб дід сховався, але не встиг той відреагувати, як з лісу пролунало іще два постріли; одна куля зрикошетила від складених на майданчику бетонних труб, а інша вцілила діду просто в груди, відкинувши його до стіни сараю, наче якусь ганчіркову ляльку. Визирнувши з-за відчинених задніх дверей «паджеро», Рейлі побачив, як Венс простягнув руку, ривком відчинив дверцята пікапа, заштовхав туди Тес, а потім вліз у кабіну сам. Він завів двигун, увімкнув передачу і різко рвонув з місця. Тієї миті, як «тойота», розвернувшись, рвонула до воріт майданчика, жилавий турок примудрився вскочити у її порожній кузов.

Вибору Рейлі не мав. Не мав він і часу видобувати з «паджеро» свій браунінг. Нервово поглянувши на порослий лісом пагорб, він вирішив ризикнути. Вискочивши з-за джипа, агент кинувся навздогін за від'їжджаючим пікапом.

Пролунало іще два постріли, і кулі з хрускотом вгризлися в «тойоту» саме тоді, коли Рейлі наздогнав її біля воріт і вхопився за дверцята кузова. Пікап звалив одну з опор, на яких трималися ворота, і загуркотів униз по крутій кам'янистій дорозі. До болю в пальцях уп'явшись у дверцята, Рейлі тримався, а ноги його волочилися по нерівній дорозі; раптом лівою ногою він вдарився об каменюку, і нестерпний біль розпеченою кулею прострелив усе його тіло. Кожен м'яз горів вогнем від напруги, і Рейлі здалося, що іще мить — і він не зможе втриматися.

Але він мусив втриматися.

У маленькій вантажівці була Тес. Він не міг її втратити. Тільки не тут. Тільки не зараз.

Звівши очі вгору, він