Гарольд Роббінс - Пірат

— Може, ви хочете, щоб я зберігав це у себе?

— Ні, залиште, його мені,— Бейдр звівся на ноги. — Я проведу вас. Всі слуга вже сплять.

І аж тоді, коли потужний «ленд ровер» з вимкнутими фарами налетів на нього невблаганно, безжалісно штовхаючи його крихітний, узятий напрокат «опель», до прірви, і коли охоплений жахом Юсеф озирнувся й уздрів зловісно згорбленого за кермом Джабіра, аж тоді він згадав одну річ, яку йому ніколи не слід було забувати. Думка сяйнула йому якраз тієї самої миті, коли його автомобіль розірвав благенькі канати, що служили огорожею на краю скелі, і злетів в повітря. Він не почув вереску страху, що вирвався з його горла, коли він падав у обійми смерті, але думка пропекла його мозок.

Джабір ніколи не йшов спати, доки ляже Бейдр.

Бейдр сидів один в алькові для сніданків, з якого відкривався вид на сад. Він проглядав паризьку «Геральд трибюн» і попивав каву, коли до кімнати зайшов чванливий англійський дворецький. Чоловік прокашлявся, Бейдр підвів на нього очі.

У чіткому голосі дворецького чулися нотки несхвалення:

— Там декілька добродіїв із поліції, хочуть зустрітися з вашою світлістю.

Бейдр глянув на нього. Незалежно від того, скільки разів він розтлумачував дворецькому, що він не посідав звання, яке б уповноважувало звертатися до нього ж «світлість», чоловік відмовлявся звертатися до нього на якийсь інший манір. Його попереднім роботодавцем був претендент на трон Іспанії, і «світлість» це було найнижче, на що він міг опуститися з «величності».

— Проведіть їх до книгозбірні,— сказав Бейдр.— За хвилину я до них прийду.

— Слухаюсь, ваша світлість. — Дворецький вийшов з кімнати; його пряма спина та квадратні рамена якимось чином натякали, що він цей візит не схвалює.

Бейдр повільно згорнув газету і акуратно поклав її на стіл. Допив каву, підвівся і пішов до книгозбірні.

Там були два поліцаї: один в уніформі, а другий у цивільному. Той, що в цивільному, вклонився і заговорив по-англійському:

— Містер Аль Фей?

Бейдр кивнув.

Поліцай уклонився знову.

— Дозвольте відрекомендуватися. Я — інспектор Фрьоліх, а це мій помічник, сержант Вернер.

— Чим можу бути корисним добродіям?

— По-перше, я маю вибачитися перед вами за те, що відірвали вас від сніданку, та боюсь, що я приніс вам досить неприємну звістку. Ви знайомі з містером Юсефом Зіядом?

— Так. Він — виконавчий директор мого паризького бюро. Минулої ночі ми з ним отут зустрічалися. А чому ви питаєте про нього? У нього якісь неприємності?

— Ні, містере Аль Фей, у нього жодних неприємностей. Він мертвий,— сказав інспектор.

— Мертвий? — прикинувся ошелешеним Бейдр. — Що сталося?

— Очевидно, він не впорався з управлінням автомобіля і звалився з дороги. Автомобіль пролетів майже двісті метрів.

Бейдр якусь мить здивовано дивився на нього, потім обійшов письмовий стіл і сів. Його обличчя було суворе.

— Даруйте, джентльмени,— мовив він. — Я просто приголомшений. Містер Зіяд був моїм давнім і цінним помічником.

— Ми розуміємо, сер,— сказав чемно той, що у цивільному. — У нас є декілька стандартних запитань, та ми спробуємо бути, по можливості, стислими. — Він витяг з кишені невеликого записника і відкрив його. — Ви згадували, що минулої ночі зустрічалися з містером Зіядом. О котрій годині він приїхав сюди?

— Десь о пів на першу.

— Чи була якась особлива причина його приїзду в таку пізню годину?

— Треба було обговорити важливі справи по роботі. І на жаль у нас із дружиною були за вечерею гості, що й перешкодило нашій зустрічі раніше.

— А приблизно о котрій годині він від'їхав?

— По-моєму, десь о другій годині.

— Чи містер Зіяд щось пив, коли був тут?

— Нічого особливого.

— Ви можете сказати точніше?

— Ми відкоркували пляшку шампанського «Дом Периньйону». Він випив її сам майже всю. Та це на нього не повинно було подіяти. Містер Зіяд пив його постійно. Це було його улюблене вино.

— У нього був добрий смак,— сказав інспектор. Він поглянув на сержанта в уніформі. Між ними пробіг підсвідомий сигнал порозуміння. Інспектор закрив записника і знову повернувся до Бейдра. — Я гадаю, що на цьому наші запитання вичерпалися, містере Аль Фей,— сказав він, і в його голосі прозвучало вдоволення. — Дякую за співпрацю.

Бейдр підвівся.

— Я мушу дати розпорядження про похорон. Його тіло треба відправити літаком додому. Де він зараз?

— У поліцейському морзі,— то вперше заговорив сержант. — Те, що від нього залишилося.

— Ото так?

Інспектор сумно похитав головою.

— Ми зібрали всі останки, які тільки могли знайти. Ідентифікували завдяки його гаманцеві та паспортові. Сам автомобіль розтрощений на тисячу уламків. Як погано, що люди не усвідомлюють, до чого може призвести на зльодянілій нічній дорозі навіть найменша кількість алкоголю.

Коли поліцаї вийшли, Бейдр якусь хвилину сидів, потім узяв телефон і подзвонив Дікові до Женеви.

— Передзвоніть мені через шифратор,— сказав Бейдр, коли Дік відповів. — За хвилину задзеленчав інший телефон і він підняв слухавку. Дзижчання припинилося, як тільки він підніс її до вуха. — Дік?

— Так.

Голос Бейдра