Софі Періно - Дочка Медічі

у моїх апартаментах удень, ніколи відкрито не заходив через основні двері. Є щось хвилююче в цьому зухвальстві,— хвилююче і збуджуюче.

Шарлотта звільняє місце біля мене.

— Її милість має рацію,— я очікувала на усмішку, але обличчя Генріха похмуре.— Єретики нестерпні. Парижани не витримають цього. Якщо протестанти й надалі так поводитимуться, деяких із них виженуть з міста ще до кінця місяця.

— Не думайте про кінець місяця,— докоряю я. Не думайте про те, що буде після мого весілля.— Забудьте про протестантів з їхніми чудернацькими манерами та дивними запахами. Думайте лише про мене — я поплескую по своїй нозі. Генріх усміхається й витягається на сидінні, поклавши голову мені на коліна.

Дивлячись мені в обличчя, він каже:

— Так, будьмо щасливі.

— Як там маленький Генріх? — запитую я, накручуючи його волосся на пальці. Як не дивно, але, попри мою ненависть до дружини Генріха, я добре ставлюся до його дітей. Можливо, тому, що він їх обожнює. Його другому сину щойно виповнився місяць. Через жахливу спеку на тілі дитини з’явився висип.

— Йому вже краще.

— Йому було б іще краще, якби ви відіслали його з цього задушливого міста,— зауважує Генрієтта.— А вам було б краще, якби разом із ним ви відіслали і його матір.

Я пишаюсь тим, що Генрієтта віддана мені більше, ніж герцогині де Гіз — своїй власній сестрі.

— Можливо, після весілля,— відповідає Генріх.

На якусь мить мені здається, що він має на увазі моє весілля, і я неприємно вражена його байдужим тоном.

— Моя дружина навряд чи пропустить весілля своєї наймолодшої сестри,— веде далі він, даючи зрозуміти, що йдеться про шлюбну церемонію Марії Клевської.

— Я теж поплентаюсь до Бланді, аби подивитися на шлюбний ритуал єретиків,— відповідає Генрієтта.— Бідолашна Марі, за лічені дні вона стане принцесою де Конде. Хоча, може, й не треба співчувати їй: наразі модно брати шлюб із протестантами.

— Мене не обходить така мода,— голос Генріха сповнений огиди.

— Ось іще одне питання, герцогу, у якому ми не доходимо згоди,— я здригаюсь від знайомого голосу небажаного гостя. У дверному отворі стоїть мій кузен. Як же я шкодую, що, попри задуху, не зачинила двері!

Прибравши пальці з волосся герцога, я почуваюсь украй ніяково. Вочевидь, Генріх не збентежений — він залишає голову на моїх колінах, трохи розвернувши її, аби краще бачити мого кузена.

— Хіба ми погоджуємось бодай в одному питанні? — спокійно запитує він.

— Гадаю, ми погоджуємось в тому, що моя майбутня дружина — найчарівніша із жінок,— король Наваррський усміхається; зустрівшись зі мною поглядом, він каже так, наче нічого особливого не сталося.— Я збирався пограти в теніс і подумав, що ви захочете подивитися, але тепер зрозуміло, що ви маєте інші справи.

Моє обличчя палає від сорому. Я не знаю, куди подіти руку, якою перебирала кучері герцога.

— Я піду з вами, якщо бажаєте.

Навіщо я це сказала?

— Ні, не варто,— мій кузен поблажливо відмахується,— ви ще не раз побачите, як я перемагаю моїх людей у спортивних змаганнях, коли ваші нинішні розваги закінчаться,— він виходить.

Я приголомшена, а Генрієтта відкидає голову назад і сміється.

— Боже мій, це було неймовірно. Ніколи не сказала б, що король Наваррський здатен демонструвати таке самовладання, таку холоднокровність. Якої б думки ми не були про нього, цей учинок заслуговує на овації.

Генріх піднімає голову, недовірливо дивлячись на Генрієтту.

— Він боягуз. Він мав би битися зі мною.

— Ще б пак, який мудрий політичний хід,— Генрієтта дивиться на Генріха не менш недовірливо.

— Коли йдеться про захист честі, обережність недоречна.

— Це вельми конкретна й зрозуміла філософія, але вона не забезпечить довгого життя або високих державних посад.

— А як щодо вас? — Генріх повертається до мене.— Ви бачите щось захоплююче у витівці короля Наваррського?

— Звісно, ні. Мені ще доведеться виявити, чим узагалі може захоплювати цей чоловік.

Я кажу це тому, що не хочу об’єднуватися з Генрієттою проти мого герцога, але я не зовсім щира. Чесно кажучи, мені слід було б визнати, що мене вразило вміння мого кузена зробити з нас посміховисько в ситуації, коли посміховиськом мав виглядати він. Король Наваррський таки продемонстрував дивовижне самовладання. Якщо він не розгнівався, побачивши мене з герцогом у такій відвертій позі... Ця думка водночас нервує і дратує мене. Я хочу відігнати її. Хочу повернути невимушену атмосферу, яка панувала до появи мого кузена. Та настрій зіпсовано. Я усвідомлюю, що така моя доля. З кожним днем присутність короля Наваррського буде дедалі відчутнішою в моєму житті, у моїх апартаментах, у моїх думках. Він, або його привид, буде несподівано вриватися до мене, заважаючи нам із Генріхом нормально розмовляти, змушуючи нас почуватися незручно.

— Що ми робитимемо? — запитує Шарлотта, намагаючись послабити напругу.

— Молитися, аби дозвіл Папи на шлюб не прийшов,— похмуро каже Генріх.— Присягаюсь, якщо він надійде, я вб’ю двох єретиків замість одного.

Карл і мати повертаються примирені. Їхньому зближенню посприяло те, що радники його величності зустрілися в Монсо без адмірала. Головні воєначальники короля — Монпансьє, Невер, Косе й Анжу — одностайно підтримали мир, зміцнивши позиції матері. Позаяк Карл не звик протистояти стільком людям, він оголосив, що не має наміру воювати з Іспанією.

Отже, тепер мати лагідно усміхається йому та скрізь ходить за ним, тримаючи його під руку, як раніше робила це з Анжу.