Віктор Суворов - Тінь перемоги

виявлено «інфільтрат завбільшки з волоський горіх» (Геннадій Амбразевич. «Независимость» 23 квітня 1997)

Далі - туберкульоз, дев'ять місяців у госпіталі, потім автора цих рядків викинули зі Збройних сил з пенсією. Потім - позбавили пенсії. Але це - знову ж розповіді офіцера, який був у танку.

Жителям навколишніх сіл товариш Жуков подяку не оголошував, але свою дозу вони теж схопили. І була різниця: учасники навчань відвоювали своє - і їх відвезли. А жителі тут і залишилися, в районі рукотворного Чорнобиля. На період навчань їх виселяли, після навчань вони повернулися... Не буду втомлювати читачів статистикою онкологічних захворювань у районі Тоцького полігону. Ця статистика не веселить і не радує.

Все це до питання про те, як Жуков любив свій народ, своїх солдатів і офіцерів.

Прикинемо тепер цінність отриманого досвіду. Учасники навчань тисячами викинуті з армії і більше в неї ніколи не повернуться. Навіщо їм потрібен досвід прориву через епіцентр, якщо в армії вони ніколи більше служити не будуть? Ні з ким вони знанням своїм поділитися не можуть, не можуть розповісти те, що бачили. Який же сенс від такого досвіду? Якби Жуков заразив десятки тисяч людей променевою хворобою, білокрів'ям та іншими гидотами, а потім наказав би їх лікувати, то це був би досвід лікарям. Але ніхто цим не займався. Якби людей після вибуху пропустили через медичний, радіаційний і хімічний контроль, то це був би досвід військовим медикам і фахівцям радіаційного та хімічного захисту. Але й цього не було. Якби проводили після вибуху дезактивацію техніки і озброєння, то це був би досвід усяким іншим фахівцям. Але не було дезактивації. Так хто ж і який досвід отримав на тих навчаннях? Дивовижна логіки: навчили десятки тисяч людей діяти в умовах реального застосування ядерної зброї, а вони всі вимерли. Так який же сенс їх вчити?

Негайно після навчання на Тоцькому полігоні нашим східнонімецьким друзям був замовлений фільм. Називався він «Біла кров». Сюжет: прокляті західнонімецькі реваншисти тягнуть руки до ядерної зброї. Вони посилають у США своїх офіцерів на навчання. Але й американці не ликом шиті. Десяток західнонімецьких офіцерів американці використовують як піддослідних кроликів на навчаннях з реальним застосуванням ядерної зброї. І ось ядерний вибух у пустелі. Відділення німецьких офіцерів, одягнених у сріблясті майже космічні скафандри кидається в атаку. У одного порвана маска. Він вдихнув радіоактивної гидоти... І ось він повертається додому, його лікують найкращі світила, а він тане на очах. У заключному кадрі вмираючий повертає обличчя в зал і закликає до чогось доброго, вимовляє фрази типу «Люди, я любив вас! Будьте пильні!» У відповідь глядацькі зали ридали. Наші кулаки стискалися. Наші серця переповнювалися благородною люттю.

Тепер порівняємо фільм ядерних жахів і нашу сувору дійсність. У фільмі «Біла кров» - діють 7-8 людей. У нас - 45000. Або більше. Там - офіцери-добровольці. А в наших ніхто не питав ні дозволу, ні згоди. В кіно - у сріблястих скафандрах. У нас - у паперових накидках. У них лікують. У нас - ні. Злі кіношні американці випробовують дію ядерної зброї на своїх молодших партнерах. Наші реальні - на своїх людях.

8.

Існує два типи описів злочину на Тоцькому полігоні.

Перший тип: ядерний вибух - видатне досягнення нашої військової думки. Тільки ми і тільки під керівництвом видатного стратегічного генія товариша Жукова цей подвиг могли зробити.

Ось зразки такого підходу.

«Настільки масштабне, настільки наближене до не освоєної ще військами бойової дійсності навчання обійшлося без втрат. Жодного загиблого, жодного пораненого або травмованого, жодної розбитої машини. Таким був рівень організації, наскрізь пронизаної особистою участю і впливом Г. К. Жукова.» («Красная Звезда» 25 грудня 1998)

45000 імпотентів, зрозуміло, не враховуються.

Ось ще приклад:

«Серед найбільш значимих заходів того періоду слід відзначити військове навчання у вересні 1954 року в Південно-Уральському військовому окрузі на Тоцькому полігоні. В ході його вперше у практиці оперативної підготовки відпрацьовувалися дії військ в наступі й обороні в умовах застосування ядерної зброї. Задум, план і підготовка цього без аналогів у вітчизняній військовій практиці навчання розроблялися і здійснювалися за безпосередньої участі Маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова, призначеного його керівником. Навчання носило дослідно-експериментальний, дослідницький характер. В ході його вивчався вплив атомної бомби середнього калібру на озброєння, військову техніку та особовий склад.» (Генерал-полковник В. Баринькін. «Красная Звезда» 31 травня 1996)

І є інший підхід: це злочин!

Ось як описує ті ж події «Литературная Газета» (15 вересня 1999). Заголовок: ЯДЕРНИЙ УДАР ПО РОСІЇ. І підзаголовок, як продовження заголовка: ЗАВДАЛА РАДЯНСЬКА АРМІЯ 45 РОКІВ ТОМУ.

У статті сказано: «Вибір місця випробування був не помилковим - він був злочинним. Важко було на просторі в одну шосту земної суші знайти більш населений регіон, ніж область між Волгою і Уралом. Як і важко вибрати для зараження більш родючий ґрунт або таку гарну річку, як Самара, довжина якої 600 кілометрів і яка в самому місті Самарі з населенням понад мільйон жителів вливається в найкращу магістральну річку Європи - Волгу, річку, в якій із задоволенням купалися "вожді" країни, які приїхали на навчання. Після вибуху нікому з них не спало на думку в ній освіжитися.

Назвемо поіменно державних діячів, які відіграли вирішальну роль у визначенні місця вибуху: Л. П. Берія, Н. А. Булганін, Л. М. Каганович, В. М. Молотов, Г. М. Маленков (за спогадами генерал-лейтенанта А. А. Осіна)».

Ми бачимо два підходи.

Перший: ядерний вибух на Тоцькому полігоні - велике досягнення. Тоді - Жуков найбільший військовий геній. Це він вибирав наймальовничіші місця Росії, найродючіші ґрунти. Це в його голову прийшла велика думка випробовувати на людях! І не було в нього ні помічників, ні заступників, ні начальників. Все сам зробив! Слава йому! І на Тоцькому полігоні меморіальна дошка прикручена: «Під особистим керівництвом Жукова».

Другий підхід: ядерний вибух