Петро Йосипович Панч - Без козиря

— Я вам не хлопчик, і ви мені не начальство. Подумаєш, як сам волочить, так і нічого!

Лец-Отаманів спалахнув і кинувся до дверей, але тут же затримався і взяв їх за засувець.

Не менше була обурена й Ніна Георгіївна. Вступивши до купе, вона злякано кинулась до свого чемодана, що стояв руба. Із нього визирав ріжок великого пакета.

— Вони лазили в чемодани. — Але переконавшись, що на підлозі, крім сірого паперу, більше нічого не було, закінчила вже спокійніше: — Вони могли розтягти мої речі.

— Ні, до цього вони ще не дійшли, — відповів усе ще роздратовано сотник. — Але все-таки подивіться.

Його самого зацікавили білі папірці, що виглядали з чемодана.

Але Ніна Георгіївна уже ніби заспокоїлась і, замкнувши чемодан, посунула його під столик. Потім, ніби перепрошуючи, посміхнулась:

— Справді, навіщо їм здалися мої сорочки?

Доки Ніна Георгіївна приводила до порядку свою канапу й скидала верхню одіж, паровоз свиснув, смикнув і поїзд знову зашкутильгав по занесеній снігом колії. Мигнула жовта пляма, і ще одна українська станція залишилася позаду, а спереду наближався Збруч, а за ним щось загадкове й темне, мов ніч за вікном.

Двері до купе були замкнені, а по коридору хтось тупав, бігаючи туди й назад. Тепер він скаже їй щиро.

— Ніно Георгіївно…

Вона запитливо звела на нього свої блакитні очі.

— Ніно Георгіївно…

Вона не повинна запідозрити його в банальному залицянні — ні, не повинна, він мусить сказати їй, що він не просто «прапорщик піхоти», а має спеціальну освіту, здобуде й вищу, навіть признається, що одружений, але зараз став бурлакою, а вона не дівчинка, щоб не зрозуміти, які почуття викликають у нього її голубі із сірою поволокою очі, її, такі привабливі, губи, її тонкий з горбинкою ніс і ледь помітна ямочка на підборідді. Коли Ніна Георгіївна посміхалась, такі ж ямочки з'являлися у неї і на матових щоках. «Я мушу сказати, що наші дні, може, вже полічені, і тому вона мусить простити моє шалене бажання…»

— Ніно Георгіївно…

Вона ледве помітно посміхнулася і перебила:

— Вибачте, котра година? Може, час уже дати вам спокій.

Він глянув на руку.

— За чверть одинадцята. Я зараз піду й побажаю вам на добраніч, але я хотів сказати…

Він знову подумав: «Вона зараз буде вкладатись спати. Сама отут, у чотирьох стінах і за дверима на замку…»

У двері хтось постукав дужче ніж треба, і почувся схвильований голос Рекала:

— Петрусю, відчини.

— Що там?

— Хутко!

Лец-Отаманів закусив нижню губу й сердито відсунув двері. До купе увійшов Рекало.

— Вибачте, пані, ви ще не спите?

— Чого тобі?

— Знам'янку зайняли більшовики.

— А не Григор'єв? — здивувалась Ніна Георгіївна.

— Спочатку Григор'єв.

— Червоні вже захопили Знам'янку? — вигукнула Ніна Георгіївна і, як видалося Рекалові, навіть посміхнулась, але отямилась і, вже співчуваючи, додала: — Скільки ж там ешелонів ваших ляснуло?

— Та як так будемо воювати, то, мабуть, ненадовго нас вистачить.

— Не розводь паніки! — буркнув Лец-Отаманів.

Ніна Георгіївна з байдужим виглядом відвернулась до вікна. Рекало зам'явся:

— Слухай, Лец, там того… ад'ютант той, пак, полковник… Та ходи сюди, сам побачиш…

Відчувши тривожне смикання за рукав, Лец-Отаманів вийшов до коридора. Ніна Георгіївна хутко засунула за ними двері. Лец-Отаманів кинувся був назад, але Рекало знову смикнув його за рукав:

— Та слухай сюди. Тут серйозна справа, а він… Знам'янку зайняли більшовики.

— Ну, чув уже, не глухий же я.

— Чув. А що в Єлисаветі робітники захопили станцію, теж чув?

Лец-Отаманів широко відкрив очі і скам'янів:

— У Єлисаветі? Значить, ми відрізані?!

— Так я тобі ще скажу: Одеський полк із Цвіткового вдарився на Помічну. От тобі ще одна застава… — І він гостро вилаявся. — Що ж це виходить?

Лец-Отаманів стояв, мов прибитий громом. У нього ніби раптом щось обірвалось усередині і сплуталось у клубок, який тепер підступав до горла. «Що це, кінець? — думав він безладно. — Такий безславний?» Від гострого болю він здригнувся усім тілом, і гірка гримаса перекривила обличчя. Куди ж тепер діватися? Таке запитання спадало йому вже не раз на думку. Він, як пошесть якусь, гнав його від себе, бо була ще якась надія, ноги ступали ще по рідній землі, а кінець не мав ще свого певного визначення. І враз із цього хаосу, із заметених шляхів, із солом'яного диму кінець цей виступив чітким і невблаганним. Шкереберть летіли не тільки плани на амбасадерство в Парижі, на батьківське добро, а йшлося вже навіть про його життя. Аморфна маса, за яку він вважав своїх земляків, почала вже кристалізуватися, викристалізовуватися. Нова сила, доти незнана, вже постала з землі, вийшла з глиняних хат, з задимлених заводів, розлилась, як весняна повінь, по всій Росії, по всій Україні. Вона жене поперед себе сотні ешелонів з рештками розбитого вщент старого світу. Їхній ешелон теж тікає перед цією грізною хвилею. Не так уявлявся йому цей час, коли він був ще студентом, коли з таким запалом виспівував: «Ще не вмерла Україна…» А тепер його поїзд жене в глухий тупик. «Як це сталось? — питав він себе, хапаючись за голову. — Схибили. Схибили! Не вистачило нашим проводирям глузду навернути революцію до свого двору і привели до… розбитого корита. Ні-і, ми ще сила!» А перед очима, як невблаганна доля, вимальовувався образ робітника, перехрещеного кулеметними стрічками. Прокляття!

— Де полковник, де ад'ютант? Вони знають уже?

— Знають.

— І що?

— Дують у шмен-де-фер, а про інше їм байдуже. А може, навіть радіють з нашого стану. Їм що, їм і за кордоном дадуть притулок. Чуєш, як регочуться?

Із сусіднього купе дійсно виривалися веселі вигуки й ляпання картами по столу.

— Тоді ми мусимо самі подумати, — сказав Лец-Отаманів, — треба в першу чергу серед козаків підняти дисципліну. Розбещеність переходить межі. Вартових на місці ні одного.

— Добре було б перекласти на українську мову статут внутрішньої служби за німецьким зразком.

— Та до чортової мами твій статут! На першій же станції треба підняти козаків на ноги. Можливо, нам самим доведеться пробиватися через Єлисавет. А тут ця завірюха. І природа проти нас! — Він рвонув комір жупана. — Дай горілки.

— Так ходім до полковника.

— Не хочу.

— Ну, тоді до Сокири. Він у себе.

Вони вийшли й, тримаючись за поручні, перескочили до другого вагона. На переході, де під ногами лязкали соваючись містки, їх, як зливою, обсипала завірюха, а зимний вітер продерся під одяг і заставив сотника засичати на зразок паровоза. Тому що перед очима в жовтій смузі світла промелькнув тільки один телеграфний стовп,