Стефані Маєр - Світанок

тихенько стояли за тсугою, один по одному дедалі ближче підлітали горобці, а до Розалії пташки ніколи не підлітали. Або гидку білу бридоту — дитяче харчування, — яку Карлайл налив у її горнятко — вона смерділа, як кислий бруд. Чи пісню, якою заколисував її Едвард, — вона так сподобалася Ренесмі, що дочка двічі проспівала її мені; мене дивувало те, що у цьому спогаді я теж була присутня десь на задньому плані — абсолютно нерухома, але досі з купою ушкоджень на тілі. Я здригнулася, пригадуючи цей час зі свого боку — пекельний вогонь.

Майже за годину — трійця й досі була заглиблена в бесіду, а Сет і Джейкоб в унісон хропли на канапі — спогади Ренесми почали сповільнюватися. Перш ніж вони наближалися до своєї кульмінації, ставали трішки розмитими, зі зміщеним фокусом. Я вже ладна була панічно кликати Едварда — може, з дитиною щось негаразд? — коли її повіки затріпотіли й заплющилися. Вона позіхнула, склавши пухкі рожеві губки в круглу літеру «О», і більше її очі не розплющувалися.

Коли вона заснула, рука її впала з мого обличчя; її повіки були ніжного лавандового кольору тоненьких хмарин перед світанком. Обережно, щоб не збудити її, я підняла її ручку і з цікавістю притулила назад собі до щоки. Спершу нічого не було, а за кілька хвилин із її думок розлетілася жменька барв, наче метеликів.

Зачаровано я дивилася її сни. Вони не мали жодного сенсу. Я була щаслива, як часто моє обличчя — і спотворене людське, і прегарне вампірське — спливало в її несвідомих думках. Частіше, ніж обличчя Едварда або Розалії. Я йшла ніздря в ніздрю з Джейкобом; я силкувалася на цьому не застановлятися.

Вперше я втямила, чому Едвард міг спостерігати за мною під час сну ніч у ніч і не занудьгувати — просто щоб почути, як я балакаю уві сні. Я могла б спостерігати за сплячою Ренесмою вічно.

Мою увагу привернула зміна Едвардової інтонації, коли він сказав: «Нарешті», — й обернувся, щоб поглянути у вікно. Надворі була глибока темна ніч, але я бачила так само добре, як і вдень. Нічого не ховалося в темряві — просто все змінило свої кольори.

Лі, й досі сердита, підвелася та зникла в гущавині, а з другого боку річки з’явилася Аліса. Аліса перестрибувала з гілки на гілку, як циркачка, вона востаннє торкнулася пальчиками ніг гілки — і граційно скочила через річку. Есме плигнула звичайно, а Еммет помчав через воду, здійнявши бризки так високо, що краплі вдарились об скло. На мій подив за ними біг Джаспер, і після стрибків цієї трійці його власний точний стрибок здавався якимсь применшеним, непомітним.

Величезна усмішка, яка розпливлася на обличчі Аліси, була дивним чином мені знайома. Зненацька всі мені всміхалися: Есме — солодко, Розалія — трішки зверхньо, Карлайл — вибачливо, Едвард — очікувально.

Аліса заскочила в хату раніше за всіх, витягнувши руку вперед; здавалося, нетерплячість клубочилася довкола неї. В долоні в неї лежав звичайний латунний ключ, перев’язаний величезною червоною стрічкою.

Вона простягнула мені ключ, і я автоматично перенесла всю вагу Ренесми на праву руку, щоб узяти ключ лівою. Аліса впустила його мені на долоню.

— З днем народження! — проспівала вона.

Я закотила очі.

— Ніхто не починає відлік з фактичного дня народження, — нагадала я їй. — Перший день народження — в кінці першого року.

Її усмішка стала самовдоволеною.

— А ми й не святкуємо твій вурдалацький день народження. Поки що. Сьогодні тринадцятого вересня, Белло. З дев’ятнадцятим днем народження!

РОЗДІЛ 24. СЮРПРИЗ

— Ні! Нізащо! — я люто похитала головою й кинула погляд на самовдоволену посмішку свого сімнадцятирічного чоловіка. — Ні, це не рахується. Я припинила старіти три дні тому. Мені назавжди вісімнадцять.

— Хай там як, — мовила Аліса, знизавши плечима, — але ми все одно святкуємо, тож розслабся.

Я зітхнула. З Алісою неможливо було сперечатися. Її усмішка розтягнулася до неможливого, коли вона прочитала покору в моїх очах.

— Ти готова поглянути на свій подарунок? — проспівала Аліса.

— Подарунки, — виправив її Едвард і витягнув із кишені ще один ключ — довший сріблястий ключ із не таким пишним синім бантом.

Я ледве втрималася, щоб не закотити очі. Я вже точно знала, від чого цей ключ — від «постійної» машини. Цікаво, чи маю я відчувати збудження. Здається, перетворення на вурдалака не додало мені цікавості до спортивних автівок.

— Мій перший, — мовила Аліса й показала язика, випереджаючи його відповідь.

— Але мій ближчий.

— Але ти поглянь, як вона вбрана, — заледве не простогнала Аліса. — Це просто вбивало мене всенький день. Тож це справа першочергова.

Звівши брови на переніссі, я міркувала, як саме ключ відімкне мені шлях до нового вбрання. Чи вона мені накупила цілий багажник шмаття?

— О, знаю, давай зіграємо — камінь, ножиці, папір.

Джаспер гигикнув, а Едвард зітхнув.

— Може, просто скажеш мені, хто виграв? — скривився Едвард.

Аліса засвітилася.

— Я виграла. Чудово.

— Мабуть, справді краще, якщо я зачекаю до ранку, — усміхнувся до мене Едвард напівусмішкою і кивнув на Джейкоба та Сета, які, здавалося, збиралися проспати всю ніч; цікаво, скільки часу вони не спали цього разу? — Мабуть, веселіше буде, якщо на велике відкриття прокинеться і Джейкоб, як гадаєш? Щоб хоч хтось тут зміг виявити належний ентузіазм?

Я усміхнулася навзаєм. Він добре знав мене.

— Гей, — проспівала Аліса, — Белло, віддай Несс… Ренесму Розалії.

— А де вона зазвичай спить?

Аліса знизала плечима.

— На руках у Розалії. Або в Джейкоба. Або в Есме. Ну, ти зрозуміла. Її за все життя ще жодного разу з рук не спускали. Вона буде найрозбещенішим напіввурдалаком в історії.

Едвард зареготав, а Розалія звично взяла Ренесму на руки.

— Вона, до речі, також і найнерозбещеніший напіввурдалак в історії, — зауважила вона. — Добре бути єдиною в своєму роді.

Розалія усміхнулася до мене, і мені приємно було бачити, що нова наша дружба і досі світилася в її усмішці. Я ж бо не була певна, що вона протриває довше, ніж стільки, скільки життя Ренесми залежало від мого. Але ми, мабуть, надто довго воювали на одному боці, тож тепер назавжди лишимося друзями. Врешті-решт, я зробила точно такий вибір, який зробила б вона на моєму місці. І це примирило її з іншим моїм вибором.

Аліса тицьнула мені в руку пов’язаний стрічкою ключ, ухопила мене за лікоть і потягла до дверей надвір.

— Ходімо, ходімо, — співала вона.

— Це надворі?

— Можна й так сказати, — мовила Аліса, підштовхуючи мене.

— Насолоджуйся своїм подарунком, — докинула Розалія. — Це від нас усіх. Особливо