Стефані Маєр - Світанок

— А ви не йдете зі мною? — спитала я, усвідомивши, що ніхто не ворухнувся.

— Ми дамо тобі можливість оцінити його на самоті, — відповіла Аліса. — Розкажеш нам про нього… згодом.

Еммет захлинувся сміхом. І щось у його реготі змусило мене почуватися так, наче я от-от почервонію, хоча я не була певна чому.

І ще я збагнула, що деякі речі, притаманні мені — як непідробна ненависть до сюрпризів і загалом нелюбов до подарунків, не змінилися ні на крихту. То було полегшення і відкриття — дізнатися, як багато моїх глибинних рис успадкувала я в новому житті.

Я не очікувала, що зможу залишитися собою. Я широко всміхнулася.

Аліса потягла мене за лікоть; ідучи за нею в ніч, я не могла не усміхатися. Тільки Едвард пішов із нами.

— Нарешті я бачу потрібний мені ентузіазм, — муркнула Аліса. Далі вона відпустила мою руку, у два скоки розігналася й перестрибнула через річку.

— Давай, Белло, — покликала вона мене з того боку.

Едвард плигнув одночасно зі мною; було так само приємно, як і першого разу. А може, ще й приємніше, бо ніч наситила все навкруги новими кольорами.

Аліса помчала на північ, ми за нею. Легше було бігти на звук її кроків, які шелестіли по землі, а також на її запах, аніж роздивитися її серед густої зелені.

Раптом вона, наче за якимсь знаком, розвернулася й погнала до мене.

— Не нападай на мене, — застерегла вона й стрибнула на мене.

— Ти що робиш? — з притиском запитала я, звиваючись, коли вона видерлася мені на спину й затулила мені обличчя долонями. Мені страшенно кортіло скинути її, але я стрималася.

— Просто я маю бути певна, що ти не бачиш.

— Я міг би все зробити без зайвої театральності, — зауважив Едвард.

— Ти здатен дозволити їй підглядати. А тепер бери її за руку й веди вперед.

— Алісо, я…

— Белло, не починай. Усе буде по-моєму.

Я відчула, як Едвард уплів пальці в мої.

— Ще пара секунд, Белло. І вона забереться дратувати когось іншого, — потягнув він мене вперед. Я легко встигала за ним. Я не боялася врізатися в дерево — у цьому разі тільки дерево може постраждати.

— Ти міг виявити трошки більше вдячності, — буркнула Аліса. — Це подарунок і для тебе, не тільки для неї.

— Справді. Дякую тобі ще раз, Алісо.

— Еге ж, еге ж. О’кей, — зненацька в голосі Аліси з’явилося збудження. — Зупинися там. Оберни її трішечки праворуч. Ось, саме так. Так, так, правильно. О’кей. Ти готова? — пискнула вона.

— Я готова.

Тут витав новий запах — він викликав мою цікавість. Цей запах був чужорідним у лісі. Жимолость. Димок. Троянди. Тирса. Металевий присмак. Насичений запах свіжовикопаної землі. Я потягнулася до таємниці.

Аліса зістрибнула в мене зі спини, забравши долоні з моїх очей.

Я поглянула у фіолетову темряву. Там, у невеликій прогалині в лісі, стояв маленький кам’яний будиночок — кольору лаванди у сяйві зірок.

Він так уписався в навколишній пейзаж, наче виріс зі скелі, мов природне утворення. Жимолость оплітала одну стіну, тягнучись аж до дерев’яних ґонтів. Пізні літні троянди квітли на крихітній клумбі попід темними глибокими вікнами. Маленька доріжка, вимощена пласкими камінцями, які вночі задавалися аметистовими, вела до незвичайних півкруглих дерев’яних дверей.

Вражена, я стиснула ключ у кулаці.

— Ну, що думаєш? — тепер голос Аліси був м’яким — він би пасував до сцени із книжки.

Я розтулила рот, але нічого не сказала.

— Есме подумала, що нам приємно буде пожити деякий час у хаті, яка буде тільки нашою, але не хотіла, щоб ми виїхали задалеко, — пробурмотів Едвард. — І вона ж використає будь-який привід, аби затіяти ремонт. Цей маленький будиночок занепадав тут, либонь, століття.

Я й далі витріщалася, хапаючи ротом повітря, як риба.

— Тобі не подобається? — обличчя Аліси стало сумним. — Звісно, ми можемо все переробити по-твоєму, якщо хочеш.

Еммету так і кортіло розширити ділянку на кілька тисяч квадратних футів, добудувати другий поверх, колони, башту, але Есме подумала, що найкраще буде зберегти оригінальний задум архітектора, — голос її підвищувався, вона говорила дедалі швидше. — Якщо вона помилилася, ми можемо попрацювати ще. Це не займе багато часу…

— Ш-ш-ш, — вичавила я.

Вона стулила вуста й чекала. Кілька секунд я приходила до тями.

— Ви даруєте мені на день народження дім? — прошепотіла я.

— Нам, — виправив мене Едвард. — І це просто літній будиночок. Мені здається, слово «дім» означає щось просторіше.

— Нема чого принижувати мій дім, — шепнула я до нього. Аліса засяяла.

— Тобі подобається!

Я похитала головою.

— Ти в захваті?

Я кивнула.

— Не можу дочекатися, коли скажу Есме!

— Чому ж вона не пішла з нами?

Усмішка Аліси дещо поблякла порівняно з тим, якою була, наче на моє питання було важко відповісти.

— Ну, знаєш… усі пам’ятають, як ти ставишся до подарунків. Вони не хотіли на тебе тиснути, щоб ти змушена була вдавати, наче тобі подобається.

— Але ж я справді в захваті. Як могло бути інакше?

— Їх це порадує, — вона поплескала мене по руці. — Хай там як, а твоя шафа набита. Користуйся мудро. І… гадаю, це все.

— А ти не зайдеш усередину?

Вона ліниво відступила на кілька кроків назад.

— Едвард усе там знає. Я зазирну до вас… згодом. Подзвони мені, якщо не зможеш упоратися з одягом, — вона з сумнівом поглянула на мене, а тоді всміхнулася. — Джаспер хоче пополювати. До зустрічі.

Вона рвонула до дерев, як найграційніша куля в світі.

— Дивина, — зауважила я, коли звук її польоту зник удалині. — Невже я настільки нечемна? Їм не варто було залишатися вдома. Тепер я почуваюся винною. Я навіть їй по-справжньому не подякувала. Ми маємо повернутися, сказати Есме…

— Белло, не мели дурниць. Ніхто не вважає, що ти аж така нечемна.

— Тоді що…

— Їхній найголовніший подарунок — наш із тобою час наодинці. Аліса намагалася не казати цього прямо.

— О!

І цього було досить, аби дім цілковито зник. Ми могли б опинитися будь-де. Я не бачила ні дерев, ні каміння, ні зірок. Тільки Едварда.

— Я тобі покажу, як вони оздобили всередині, — мовив Едвард, тягнучи мене за руку. Невже він не помічав, що моє тіло прошивав електричний струм, наче в ньому зашкалював адреналін?

Знову я відчула себе дивно, сподіваючись на реакцію, на яку моє тіло було більше нездатне. Моє серце мало б гримотіти, як потяг, який от-от уріжеться в нас. Оглушувати. Мої щоки мали б розчервонітися.

Крім того, зараз я б мала почуватися виснаженою. Це був дуже довгий