Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

що ви зайвий раз нагадуватимете мені про горе, яке мене спіткало! Хоч би хтось мене пожалів, хоч хтось! У мене була донька — і вона померла, та ще й покликала за собою мого чоловіка, а він був єдиний, хто розумів мою складну натуру! Я залишилася сама! Ви знаєте, як я важко переживала ці втрати?! І при цьому ви смієте нагадувати мені про них! Це жорстоко! Ви, мабуть, не хотіли нічого поганого, але це так жорстоко з вашого боку! Почути таке від вас…

Марі розійшлася і аж захлиналася від сліз. Вона крикнула няні, щоб слуги розчиняли вікна, готували холодний компрес, розтирали їй ноги і розщепили сукню. Зчинилася біганина, як і завжди в подібних випадках. Міс Афелія пішла до своєї кімнати, бо зрозуміла, що тему закрито. Марі завжди дратувало ставлення покійних доньки і чоловіка до слуг, і коли хтось нагадував про це, вона влаштовувала істерику.

Міс Афелія так і не зуміла допомогти Тому. Та це й не дивно. Вона лише написала листа містерові Шелбі, у якому повідомила про те, що Томові загрожує, і щиро попросила якось йому допомогти.

А по декількох днях Тома, Адольфа і ще кількох негрів маєтку Сен-Клер відправили до невільницького бараку, який утримував один місцевий работорговець, — він саме добирав нову партію негрів для аукціону.

Розділ XXХ

Невільницький барак

Невільницький барак! Мабуть читачі при цих слова уявили собі страшне, похмуре приміщення, смердюче лігво, темницю із пацюками та всякою нечистю. Але ви помиляєтеся. У наш час люди навчилися робити зло так, щоб не принижувати естетичного смаку покупця людського товару. Цей товар дуже високо цінується, отже, його потрібно зберігати в хороших умовах, забезпечити йому належний догляд, добре його годувати, тримати в чистоті, щоб він аж блищав. Невільницький барак Нового Орлеана мало чим відрізняється від будь-якого іншого складу. Підійшовши до нього, ви побачите біля входу кількох негрів обох статей, які стоять там як зразок товару, що знаходиться у приміщенні.

Вам ввічливо запропонують увійти всередину і покажуть товар: чоловіків і жінок, братів і сестер, батьків і дітей, яких залежно від бажання покупця можна придбати гуртом і окремо, можна найняти на певний час, закласти в банк чи обміняти на будь-який інший рівноцінний товар… Та це лише поверховий погляд, а насправді вам покажуть безсмертні душі, заради яких проливав свою святу кров на хресті Син Божий і заради яких він воскрес.

Негри покійного Сен-Клера потрапили до невільницького бараку пана Скеггса, де мали чекати відправки на аукціон.

Том і всі його товариші взяли із собою по великій валізі особистих речей. На нічліг їх розмістили у довгому коридорі, де було багато негрів-чоловіків різного віку та відтінків шкіри. Усі вони реготали та веселилися.

— Я бачу, ви тут розважаєтеся. Правильно робите, — сказав містер Скеггс, заходячи до бараку. — У мене негри не сумують ніколи. А ти молодець, Сембо! — звернувся він до здорованя, який кривлявся, потішаючи побратимів.

А от нещасному Томові було не до веселощів. Він поставив свою валізку подалі від шумної компанії, сів на неї і прихилився головою до стіни.

Зазвичай работорговці намагаються підтримувати безтурботну веселість свого товару, щоб негри не замислювалися над становищем, у якому опинилися. Люди, які перепродують негрів з Півночі на Південь, пнуться зі шкіри, аби лиш зробити свій товар байдужим. Работорговець збирає партію рабів у Кентуккі або Вірджінії і перевозить їх кудись на відгодівлю. Годують їх аж занадто щедро, та іноді вони все одно сумують. Тому работорговець наймає скрипаля, він їм грає, а вони танцюють і співають. А тих, хто все одно сумує, розлучившись із рідними, работорговці не люблять, бо вважають їх небезпечними, тож ставляться до них відповідно. Таких попереджають: якщо не веселитимешся, особливо на виду, продам тебе жорстокому господареві; а будеш, як усі, то й постараюся подбати про твою подальшу долю.

— А що цей негр тут робить? — сказав Сембо, коли містер Скеггс вийшов із кімнати. Сембо був величезний, чорний, як ніч, спритний і збитошний, як мавпа. — Ну, що ти тут робиш, негре? — жартівливо штрикнув він Тома в бік. — Засумував чи розмріявся?

— Завтра мене продадуть на аукціоні, — тихо відповів Том.

— Продадуть на аукціоні? Хо-хо! Потішний негр! Мені б так уміти веселити людей! І його також завтра продадуть? — Сказав Сембо, безцеремонно ляснувши Адольфа по плечу.

— Прошу мене не чіпати! — люто огризнувся мулат і випростався, не приховуючи відрази.

— Ого-го! Бачили такого! Негр білий, як молоко! А парфумів, либонь, вилив на себе півфлакона. Та йому тютюном добре торгувати, — сказав Сембо, демонстративно принюхуючись до Адольфа. — Тютюн від нього пахнутиме парфумами, тож від покупців відбою не буде.

— Кажу тобі, не лізь до мене! — повторив Адольф.

— Ви погляньте, які ці білі негри недоторки! І зодягнуті, і зачесані, та ще й з хустинкою! Одразу видно, що з хорошого дому.

— Так, з хорошого. Мій господар за жодного з вас не дав би і ламаного гроша.

— Ой, та які ж ми поважні, просто джентльмен! — не вгавав Сембо.

— Моїми господарями були Сен-Клери! — гордо поінформував Адольф.

— Ото вони, мабуть, не натішаться, що здихалися такого опудала! Думають собі: «Збути б його якомога швидше разом із побитим посудом та рештою непотребу!» — знущався Сембо.

Адольфові урвався терпець і він накинувся на кривдника з кулаками. В бараку піднявся шум, від якого незабаром прибіг містер Скеггс.

— Що тут у вас коїться? Тиша! — крикнув він, замахнувшись довгим батогом.

Негри кинулися по кутках. Лише Сембо залишився на місці, на потіху усім спритно уникаючи ударів.

— Та ви що, пане! Ми поводимося тихо. Це все оті, новенькі. Чіпляються до нас без кінця!

Містер Скеггс налетів на Тома з Адольфом, навіть не розбираючись, хто правий, хто винуватий, добряче відшмагав їх, наказав усім вкладатися спати, а сам, замкнувши барак, пішов геть.

А тепер зазирнімо у жіночу половину невільницького бараку. Тут були негритянки, мулатки і квартеронки, юні, молоді і старі, і навіть діти. Ось лежить гарненька десятилітня дівчинка. Її маму вчора продали, вона довго плакала, а тепер, знесилена, заснула. А ось стара негритянка. Скільки ж роботи переробили її мозолисті руки! А завтра її продадуть за безцінь першому, хто погодиться її купити. Ще з півсотні негритянок лежать тут, закутавшись із головою хто у ковдру, хто у шаль. В одному з кутів сидять поряд дві жінки, які одразу виділяються з маси своїм виглядом. Одна — мулатка років п’ятдесяти на вигляд,