Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

що тут сталося. Спершу не було жодної відповіді. А тоді чоловік просичав англійською ще одне дивне речення:

— My soul was captured in a drawing.[47]

Здавалося, він от-от знепритомніє.

Арам постояв ще кілька хвилин, щоб переконатися, що чоловік не зможе завдати їм клопоту, та, почувши, що бригада швидкої допомоги вже на підході, покинув пораненого й спустився на скелі. Він хотів дізнатися, чому кричали його колеги. Сніг і далі падав. Було слизько й холодно. Внизу чулися голоси і звуки автомобілів, що під’їжджали до схилу. Було ще темно й погано видно, всюди лежало каміння й стирчало соснове гілля. Драматичний пейзаж і досить крутий косогір. Воювати на такій місцевості явно нелегко, і Арама охопили лихі передчуття. Ураз стало напрочуд тихо, і він не розумів, куди поділися колеги.

Однак вони були неподалік, просто біля урвища, за розложистою осикою. Знайшовши їх, Арам здригнувся. Він зробився сам не свій і відчув страх, побачивши, як вони затопили в землю серйозні погляди. Що ж там таке? Невже хлопчик-аутист мертвий?

Арам повільно рушив уперед, думаючи про своїх хлопчиків, їм уже шість і дев’ять років, і вони до нестями захоплені футболом. Ні в що інше не грають і ні про що більше не говорять. Їх звуть Б’єрн і Андерс. Він та його дружина Ділван дали своїм дітям шведські імена, вважаючи, що це допоможе їм у житті. Що ж то за люди такі, які їдуть сюди, щоб убити дитину? Його охопила раптова лють. Але за мить поліціант полегшено зітхнув.

На землі лежав не хлопчик, а двоє чоловіків, теж, мабуть, поранених у живіт. Один з них, брутальний на вигляд тип з рябою шкірою й приплесканим носом боксера, спробував був устати, проте його легко поклали назад. Його обличчя відбивало приниження, а права рука тремтіла від болю чи злості. Другий чоловік, одягнений у шкіряну куртку, із зібраним у кінський хвіст волоссям, почувався набагато гірше. Він приголомшено втупився в темне небо й не ворушився.

— Ніяких слідів хлопчика? — запитав Барзані.

— Ніяких, — відповів його колега Клас Лінд.

— А жінки?

— Теж.

Арам не був упевнений, що то добрий знак, і поставив ще кілька запитань. Однак ніхто з колег не мав чіткого уявлення про те, що сталося. Відомо було тільки, що за тридцять-сорок метрів звідси, як спускатися схилом, знайдено два автомати «Барретт REC7». Уважалося, що зброя належить чоловікам. Але, чому автомати опинилися саме там, залишалося незрозумілим. Таранкуватий чоловік на це питання лише гарикнув щось невтямне.

У наступні п’ятнадцять хвилин Арам і його колеги обстежували місцевість, проте не виявили нічого, крім нових слідів сутички. Тим часом на місце події прибувало все більше народу: медики, інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ, два-три експерти-криміналісти, безліч звичайних поліціантів і журналіст Мікаел Блумквіст у супроводі огрядного, коротко стриженого американця, який відразу ж викликав у всіх повагу. О п’ятій двадцять п’ять надійшло повідомлення, що на березі біля стоянки на допит чекає свідок. Чоловік хотів, щоб його називали Коґе. Насправді ж його звали Карл-Густав Матсон, і він зовсім недавно придбав новий будинок по той бік затоки. За словами Класа Лінда, до чоловіка слід ставитися з певною часткою скептицизму.

— Старий плете нісенітниці, — сказав він.

Соня Мудіґ і Єркер Голмберґ стояли на березі й намагалися зрозуміти, що сталося. Картина досі була фрагментарна, і вони сподівалися, що свідок Коґе Матсон допоможе розібратися, що й до чого.

Одначе, коли вони побачили, як він іде до них уздовж берега, то неабияк засумнівалися в цьому. На голові в Коґе Матсона була неймовірна тиролька, а вбраний він був у зелені картаті штани й червону куртку «Канада Ґуз». До того ж Коґе мав кумедно закручені вуса. Здавалося, ніби він от-от почне жартувати.

— Коґе Матсон? — запитала Соня Мудіґ.

— Власною персоною, — відповів чоловік.

Відтак він без жодного приводу — можливо, розуміючи, що треба підвищити до себе довіру — повідомив, що володіє книжковим видавництвом «Тру краймс» і друкує правдиві історії про відомі злочини.

— Чудово. Та цього разу нам потрібні правдиві свідчення, а не якась реклама майбутньої книжки, — про всяк випадок попередила Соня.

На це Коґе Матсон відказав, що він чоловік серйозний, тож усе розуміє. А далі розповів, що прокинувся навдивовижу рано, лежав і слухав тишу та спокій. Але незадовго перед четвертою тридцять почув те, в чому відразу ж розпізнав постріл з пістолета. Він квапливо вдягнувся й вийшов на терасу, звідки добре видно пляж, скелі й стоянку, де вони оце розмовляють.

— І що ви побачили?

— Нічого. Панувала зловісна тиша. Потім повітря вибухнуло, ніби почалася війна.

— Ви чули інші постріли?

— Гриміло на горі, по другий бік затоки, і я вражено втупився туди, а тоді… я казав, що я орнітолог?

— Ні.

— Розумієте, це натренувало мій зір. Я маю просто-таки соколині очі. Я звик фіксувати деталі на далекій відстані, тому звернув увагу на маленьку точку на прискалку отам нагорі, бачите його? Прискалок неначе вганяється в гору, мов кишеня.

Соня глянула на схил і кивнула.

— Спочатку я ніяк не міг збагнути, що це, — вів далі Коґе Матсон. — А відтак зрозумів, що це дитина, хлопчик, як мені думається. Він сидів там і тремтів, — принаймні мені так здалося, — і раптом… Господи, я цього ніколи не забуду.

— Чого?

— Зверху хтось вистрибнув. Молода жінка. Вона метнулася вперед і приземлилася на гірський виступ з такою страшною силою, що мало не звалилася вниз. Тоді вони сиділи там разом, вона й хлопчик, і просто чекали, чекали неминучого, а потім…

— Так?

— З’явилися двоє чоловіків з автоматами в руках, і все стріляли й стріляли. Самі розумієте, я кинувся на підлогу — злякався, що мене поцілять. Та я все одно не міг стриматися від того, щоб позирати туди. Знаєте, з мого боку хлопчика й жінку було видно дуже добре. А от від чоловіків нагорі вони були приховані, принаймні поки що. Однак я розумів: це лише питання часу. Їх неодмінно виявлять, а діватися їм нема куди. Тільки-но вони покинуть прискалок, як чоловіки побачать їх і вб’ють. Ситуація видавалася безнадійною.

— Проте ми не знайшли там ні хлопчика, ні жінки, — сказала Соня.

— Саме так! Чоловіки підходили все ближче, і на заломі, либонь, уже чулося їхнє дихання. Їм досить було нахилитись уперед, щоб побачити жінку з дитиною. Аж раптом…

— Так?

— Ви не повірите! Той хлопець із сил швидкого реагування мені точно не повірив.

— Краще розповідайте, а вірогідність ми обговоримо згодом.

— У ту мить,