Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

він підійшов до дерев’яного паркану з хиткою хвірткою біля ялини й густого терня. Відчинивши хвіртку, Ян рушив крутими дерев’яними сходами з бильцями праворуч і незабаром розгледів нагорі будинок.

Споруда ховалася за соснами й осиками. Світло там не горіло. З південного боку будинку була тераса, а за нею — скляні двері, що аж ніяк не могли стати на заваді. На перший погляд Ян не помітив серйозних труднощів. Вони легко проб’ються крізь скляні двері й знешкодять супротивника. Без особливої мороки. Він зауважив, що посувається майже безгучно й на мить задумався, чи не краще йому закінчити роботу самому. Можливо, це навіть його моральний обов’язок. Він сам з дурного розуму заварив цю кашу, отже й пектися нею слід тільки йому. Справа видавалася не складнішою за ті, що їх він уже не раз виконував, навіть навпаки.

Тут не було ніякої поліції, ніяких охоронців, ніяких ознак сигналізації. Правда, він не взяв із собою автомата, але то не проблема. Автомати — надмірність, виплід бурхливої Кіриної уяви. Він має пістолет «Ремінгтон», і цього досить.

Знагла, без звичайного ретельного планування, Голцер кинувся вперед. Ефектно, як завжди. Він почав швидко-швидко переміщатись уздовж короткої стіни будинку до тераси й скляних дверей. Однак раптом завмер, попервах не розуміючи чому. Його могло скам’янити будь-що: якийсь звук, рух, підсвідомо відчута небезпека… Ян глянув на чотирикутне вікно над ним, проте побачити, що там діється, зі свого місця не міг. Він усе менше був упевнений, що це той самий будинок. Може, вони помилилися?

Ян вирішив підійти ближче й про всяк випадок заглянути всередину. І тут… він знову заціпенів у темряві. За ним стежать. Очі, які вже одного разу дивилися на нього, втупилися скляним поглядом у його бік з-за круглого стола. Він мусив негайно діяти — добігти до тераси, вдертися в будинок і вистрілити. Але Голцер знову засумнівався. Він не міг вихопити пістолета, бо губився перед цими очима.

Можливо, Ян залишався б у тій самій позиції ще кілька секунд, якби хлопчик не зробив те, на що, здавалося, зовсім не був здатен. Він так пронизливо скрикнув, що аж забряжчало скло. Голцер ураз стрепенувся, помчав на терасу, а звідти, не вагаючись ні секунди, пробився в будинок просто крізь скляні двері й вистрілив. Вистрілив, як йому думалося, з великою точністю. Проте він так і не побачив, чи влучив у ціль.

Схожа на тінь постать кинулася до нього так швидко й несподівано, що Ян навіть не встиг обкрутитися чи прибрати зручнішої пози. Він твердо пам’ятав, що знову вистрілив і що хтось вистрілив у відповідь. А далі незчувся, як ударився об підлогу всією своєю вагою й на ньому опинилася молода жінка з очима, що блискали такою шаленою люттю, якої він зроду не бачив. Він інстинктивно зреагував і спробував знову вистрілити, однак жінка поводилась, наче дика тварина. Вона відкинула голову назад, і… Бац!

Коли він опритомнів, у роті стояв присмак крові, а під светром було волого й липко. Мабуть, його поранено. Якраз у цей момент повз нього проходили хлопчик і жінка, і він спробував схопити малого за ногу. Принаймні йому так здавалось. А тоді гостро відчув, що йому бракує повітря.

Голцер уже більше не тямив, що діється. Знав тільки, що його побили. І хто? Якась дівка? Усвідомлення цього стало частиною його болю, коли він, заплющивши очі й важко дихаючи, лежав на підлозі серед скляних скалок і власної крові. Він сподівався, що от-от усе скінчиться. Та коли Ян розплющив очі, то, на свій подив, знову побачив жінку. Вона тут. Хіба вона не пішла звідси? Ні, вона стояла просто біля стола на тонких хлоп’ячих ногах і щось робила. Тоді він щосили напружився, щоб устати. Свого пістолета він не знайшов, проте зумів сісти й тут-таки вловив, що у вікні майнув Орлов. Голцер знову спробував напуститися на неї. Та марно.

Жінка неначе вибухнула. Вона схопила кілька аркушів паперу, з несамовитою силою рвонула на терасу й просто звідти кинулася в густе море дерев. За мить у темряві пролунали постріли, і Ян пробурмотів нишком, немовби бажаючи допомогти: «Убийте цих виродків». А насправді пособити він уже нічим не міг. Йому насилу вдалося звестися на ноги. Він був негоден навіть цікавитися метушнею, яка зчинилася надворі, а лише хитливо стояв, думаючи про те, що Орлов з Вілтоном таки застрелили жінку й хлопчика. Голцер намагався радіти цьому успіхові, сприймаючи його як реабілітацію.

Цілком зосереджений на тому, щоб утриматися на ногах, він мляво похилився на стіл, що стояв перед ним. Там лежала купа паличок крейди й аркушів паперу. Ян дивився на них, нічого до пуття не розуміючи. Потім немов кіготь устромився йому в серце. Він побачив, як злий демон з блідим обличчям підніс руку, щоб убити. Минуло кілька секунд, поки Голцер уторопав, що демон — то він сам, і його пойняв жах, змусивши здригнутися.

Проте відірвати очей від малюнка Ян не міг: малюнок наче загіпнотизував його. Придивившись, він помітив унизу якесь рівняння, а вгорі — недбалий, карлючкуватий напис:

Mailed to police 04.22!

Розділ 27

24 листопада, ранок

Коли Арам Барзані зі шведських сил швидкого реагування о четвертій п’ятдесят дві зайшов у будинок Ґабрієлли Ґране, то побачив великого, одягненого в чорне чоловіка, що лежав на підлозі біля круглого кухонного стола.

Арам обережно наблизився. Будинок видавався пустим, однак ризикувати не хотілося. Зовсім недавно їх повідомили, що тут нагорі точиться стрілянина. Зокола, з прискалків схилу, долинали збуджені голоси колег.

— Сюди! — кричали вони. — Сюди!

Арам не розумів, що відбувається, і на мить завагався, чи бігти йому до них. Кінець кінцем, він вирішив лишитися й перевірити, в якому стані чоловік на підлозі. Усюди було бите скло й видніла кров, а стіл був усипаний роздертим на клапті папером і розтертою на порох крейдою. Чоловік лежав горілиць і кволими рухами руки хрестився. Він щось бурмотів — либонь, молитву. Мова скидалася на російську. Арам уловив слово «Ольга» і сказав чоловікові, що медики вже в дорозі.

— They were sisters,[46] — відповів чоловік англійською.

Але це звучало так розгублено, що Барзані не надав тим словам аніякісінької ваги. Натомість він обшукав одягчоловіка й переконався, що той неозброєний і, очевидно, поранений у живіт, бо светр просяк кров’ю. Чоловік мав підозріло блідий вигляд. Барзані спитав,