Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

Він справляв враження класичного зразка слабкого, чутливого чоловіка. А проте воно виявилося таким помилковим, що аж-аж-аж! Андрей Зандер тримався найдовше з усіх, кого Голцерові доводилося катувати. Попри нестерпний біль, хлопець не здавався. У його очах світилася якась похмура рішучість, що живилася, либонь, найвищими принципами, і Ян навіть подумав, що їм доведеться відступитися, що Андрей Зандер скоріше терпітиме будь-які тортури, аніж заговорить. І тільки коли Кіра урочисто пообіцяла, що Еріці й Мікаелові з «Міленіуму» теж доведеться так мучитися, Андрей нарешті зламався.

Було вже пів на четверту ранку. Голцер думав, що пам’ятатиме цю мить завжди. На вікно в стелі падав сніг. Лице молодика здавалося всохлим, очі запали. З грудей так бризкала кров, що навіть навколо його рота й на щоках було кілька червоних плям. За довгий час заклеєні скотчем губи порепалися й теж кривавили. Андрей був весь роздертий. Але все ще можна було сказати, що це гарний молодий чоловік.

Ян згадав Ольгу. Що б вона про нього подумала? Хіба цей журналіст не з тих освічених хлопців, що борються проти несправедливості й заступаються за бідних та знедолених, про яких вона так турбується? Він замислився над цим і над іншими речами у своєму житті. Потім він поклав на себе російський хрест, де одна дорога веде на небо, а друга в пекло, і скоса подивився на Кіру. Вона здавалася красивішою, ніж будь-коли.

Її очі горіли. Вона сиділа на стільці біля ліжка в дорогій синій сукні, майже не забризканій кров’ю, і щось говорила Зандерові по-шведському, щось таке, що звучало дуже ніжно. Потім узяла його за руку. Він стис її руку у відповідь. Певно, йому більше не було в чому шукати розради. У провулку завивав вітер. Кіра кивнула й усміхнулась Янові. На вікно падали нові сніжинки.

Потім вони всі разом сиділи в «лендровері», їдучи до Інґаре. Ян почувався спустошеним, і розвиток подій йому не подобався. Але він не міг позбутися думки, що сюди їх привела його власна помилка, тож він мовчав, слухаючи Кіру. Вона була напрочуд збуджена і з такою палкою ненавистю висловлювалася про жінку, до якої вони тепер прямували. Ян не вважав це за добрий знак, і якби міг, то порадив би їй розвернутись і втекти з країни. Однак він мовчав.

За вікнами сипав сніг, а вони мчали все далі в темряву. Блискучі крижані Кірині очі його лякали, та Голцер гнав від себе цю думку. Принаймні в одному він мав визнати її рацію: вона досить швидко про все здогадалася.

Кіра не тільки вирахувала, хто кинувся вперед на Свеавегені й урятував Авґуста Балдера, а й запідозрила, хто може знати, куди зникли хлопчик з жінкою, і назвала ім’я не кого-небудь, а Мікаела Блумквіста. Усі вони були збиті з пантелику логікою її міркувань. Чого б то шведському журналістові з доброю репутацією переховувати людину, яка з’явилася нізвідки й викрала дитину з місця злочину? Але що довше вони вивчали її теорію, то більше їм здавалося, ніби в ній щось є. Як з’ясувалось, не тільки жінка на ім’я Лісбет Саландер була тісно пов’язана з журналістом, а й у редакції «Міленіуму» щось сталося.

Уранці після вбивства в Салтшебадені Богданов гакнув Блумквістів комп’ютер, щоб спробувати зрозуміти, чому Франс Балдер покликав журналіста посеред ночі. Тоді він упорався з завданням без особливих труднощів. Проте з учорашнього ранку доступ до пошти пропав. А коли таке було, щоб Юрій не зумів прочитати мейли якогось репортера? На Янову думку, ніколи. Мікаел Блумквіст раптом зробився набагато обережнішим, і сталося це після того, як жінка й хлопчик зникли зі Свеавеґену.

Власне, ніякої гарантії, що журналістові відомо, де тепер переховуються Саландер і дитина, не було. Але час минав, з’являлося все більше ознак того, що теорія може бути правильною, а Кіра явно не потребувала ніяких абсолютних доказів. Їй просто хотілося напасти на Блумквіста. А як не на нього, то на когось іншого з журналу. Однак найдужче у світі вона прагнула вистежити жінку й дитину. Уже тільки через це Ян і його поплічники мали б відчути щось недобре.

Щоправда, Голцерові все одно лишалося бути вдячним їй. Усіх нюансів Кіриних мотивів він, мабуть, не розумів, але вбити дитину вони збиралися насамперед заради нього. Кіра з таким самим успіхом могла пожертвувати ним. Проте вона наважилася піти на великий ризик, щоб зберегти його, і Яна це тішило, справді тішило, хоча тепер, у машині, він почувався ніяково.

Голцер намагався черпати сили в Ользі. Не можна допустити, щоб вона, прокинувшись одного ранку, побачила малюнок із зображенням свого батька на перших шпальтах усіх газет. Він намагався переконати себе, що їм щастить і найстрашніше вже позаду. Якщо тільки Андрей Зандер назвав правильну адресу, проблем із завданням не буде. Вони мають трьох озброєних до зубів чоловіків, навіть чотирьох, коли рахувати Богданова, який, звісно, здебільшого працював з комп’ютерами.

На їхньому боці Ян, Юрій, Володимир Орлов і Денніс Вілтон — бандит, що раніше був членом мотоклубу «Свавелше», а тепер регулярно надає послуги Кірі й допомагає їм з плануванням у Швеції. Троє або й четверо натренованих чоловіків, а також Кіра — проти однієї жінки, яка, либонь, спить. І до того ж мусить захистити дитину. Одне слово, ніяких складнощів. Але Кіра майже з маніакальною наполегливістю повторювала:

— Не варто недооцінювати Саландер!

Вона сказала це стільки разів, що навіть Юрій, який зазвичай у всьому з нею погоджувався, почав дратуватися. Звичайно, Голцер на Свеавегені теж ніби бачив, що ця дівчина натренована, швидка й безстрашна. Проте з Кіриних слів виходило, що вона якась супержінка. Навіть смішно. Ян зроду ще не стикався з особою протилежної статі, яка в бою могла б хоч чимось зрівнятися з ним чи навіть з Орловим. Однак він присягався бути обережним. Обіцяв спочатку піднятися нагору, перевірити місцевість і виробити стратегію, план. Їм не можна поспішати, не можна попадатися в якусь пастку. Він раз по раз наголошував на цьому і, коли вони нарешті зупинилися біля маленької затоки, поруч з гірським схилом та занедбаною човновою пристанню, негайно взяв командування на себе. Ян наказав іншим приготуватися, сховавшись у машині, поки він сам піде вперед, щоб з’ясувати, де будинок. Розшукати його, очевидно, буде нелегко.

Янові Голцеру подобалися світанки. Він любив тишу й відчуття зміни в повітрі. Тепер він ішов уперед, трохи зігнувшись і прислухаючись. Його оточувала надійна темрява. Ніде ані людей, ані вогнів. Проминувши пристань і обігнувши гірський схил,